In Подорожі

Надписи ніколи не мовчать

Такі дні вимолюєш в Бога майже безнадійно. Нарешті коли це трапляється, то можеш побачити більше, ніж навіть мріяв.

Отож бачиш місце ідеальної забудови. Теракотові стіни невисоких кам’яних будинків, збудованих ніби в часи пізнього середньовіччя, одразу говорять до тебе голосом тих хто мріяв про університет 175 років тому. Мріяв збудувати на розлогих просторах індіанських земель ідеальне місце для навчання і розвитку. Таку собі репліку старого континенту на новій землі. Навіть назвали це місце трохи романтично University of Notre Dame. І створили коктейль з дорогих інгредієнтів: католицький за духом, європейський за формою, американський за змістом.

Від індіанців залишилися фрески на стінах головної будівлі, які по-новому змушують оглянутися в історію: ув’язнений Колумб та його друзі з місцевих вождів, шляхетні конкістадори без золотого блиску в очах. Щось із часу Фенімора Купера віє від цих полотен, якийсь так потрібний сьогодні спокій.

Зрештою, спокій – один з проявів релігії. Тут він розсіяний вздовж тінистих доріжок поміж схожими, але по-особливому індивідуальними будинками, які ненав’язливо реплікують готичні мотиви центральної Європи. Сама релігія делікатно розсіяна у просторі і навіть не концентрується в акуратній базиліці, а швидше промовляє скромними хрестами на фронтонах будівель або ж камерними скульптурними мотивами між витягнутими готичними вікнами.

Кожен такий будинок має власне ім’я. Більшість з них – ірландські, трохи рідше французькі прізвища: Cavanaugh, Duncan, Fitzpatrick, Hesburgh, Moreau, O’Neil, Ryan. Це ті, що рятуючись від голоду, злиднів чи релігійних чвар, ризикнули всім, коли покидали свої батьківщини, але залишили при собі мрії про велике, коли закладали і розбудовували цей університет. Їхні мрії та молитви тепер охолоджують спекотне повітря і надихають студентів.

У ці дні їх тут багато. Не тих хто навчається. Але тих хто повернувся сюди через роки. 1966, 1980, 1994, 2012… Вони повернулися у ці теракотові стіни, такі вже трохи постарілі мрійники, щоб зустрітися і випити пива. Це знайоме відчуття – пригадування чогось світлого із присмаком тлінності тілесного. Тому що зворушують не так молоді, які майже всюди однакові, а саме старі випускники. Їх, напевно, стало менше за останні роки і їхні столи мають тепер вільні місця. У них бачиш історії, загорнуті у повільні кроки і постійні оглядання на того хто з двох цього разу трохи відстає. Молодші ще не мають історій, вони їх творять просто зараз, їхні помилки та невдачі ще попереду. Але тут у всіх – і старих і молодших – тільки успішне минуле, тільки добра освіта і гарна студентська пам’ять.

Хоча краще відійти від звуків їхньої схожої на бурління гірської ріки мови щоб не порушувати приватності їхніх історій. Адже ти не з їхньої історії. Ти лиш починаєш мріяти про щось таке на своїй землі.

От вздовж тінистих алей стоять лави. Ніби мовчазна теракотово-букова гвардія. Усі з маленькими, майже непомітними табличками. На тих малих табличках – надписи, ще менші, ледь читаються, мусиш нахилитися або присісти поруч. Багато лавок, багато табличок, багато надписів.

І ось тут, коли вчитуєшся у їхні надписи, розумієш для чого все це було потрібно.

Вони різні, немов люди. За ними цілі історії і приховані значення. У них – пам’ять про померлих однокурсників, про чудові дні навчання, про безмежний світ можливостей після випуску. Гарне читання, коротше за найменше з оповідань. Лиш епілоги чужих історій: “In memory of Gregory Hoelscher. A man of irish pride and Notre Dame spirit and legacy. Beneath his strong character beat a Godly heart of gold. A friend to many, A light to all”.

Тепер ти розумієш чому вони збираються всі разом. Не так як у нас – поокремо, поодиноко, гучно, але без таких слів, які годі вимовити.

Ось так вони пам’ятають: “Brian Schultz. Never Have a Bad Day. Never Take It Easy.” Інколи це поезія, за якою чуєш щось справжнє: “Relax where shamrocks flourish amid warm smiles and fellowship. In memory of my parents” (Відпочинь де цвіте трилисник серед теплих усмішок та дружби). А деколи – пісня материнства: “To my three loves of alumni hall. John F. – class of 44; John W. – class of 74; Winston F. – class of 79. From their wife and mother. Betty Collins”. Ця повага – до місця, університету, оцих старих дерев і стилізованих палаців – еліксир, що перетворює громаду у націю. ” Mom and Dad. Thank you for giving me the presiuos gift of Notre Dame. The spirit of the Golden Dome will stay with me always. Your loving dauther Jenny”. Відчуваєте – вітер океану, спрагу нових відчуттів, щось приховане, що прив’язує до землі?…

І тому ці двоє попереду тебе не виглядають сентиментально. Вони просто стареньке подружжя, де він, зігнутий віком до половини, керує візком зі своєю дружиною, яка все ще така ж доглянута як і колись, років п’ятдесят назад.

Правду ж написали ось на цій лаві: “In memory of Mr. and Mrs. Fiorenzo Fusco. Their love started it all”.

Так, Господи, як же це просто. З їхньої любові все почалося…

Олег Яськів

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *