In рецензії

Перед заходом сонця (режисер Річард Лінклейтер, США, 2004)

Дні у міжчассі між літом та осінню – особливі. Ніколи в інший час імпресія відчуттів та вражень від переходів – світлових, теплових, кольорових – не відбувається так тихо, повільно і ненав’язливо. Цей період чимось схожий на історії інтимних почуттів між чоловіком та жінкою, такі ж невиразно легкі, балансуючі на кінчиках пальців та у ще невпорядкованих думках…

Фільм “Перед заходом сонця” – немов неопалима купина, яка омолоджує і душу, і тіло. Він про те, що трапиться з кожним обов’язково. Якщо не в реальності, то в мріях чи снах.

Але ж хочеться справжності, отого запаморочення в голові від мимовільних дотиків; постійно присутнього запаху ранньої осені від довгих прогулянок, коли ночі вже довгі, але ще теплі, а ранки наелектризовані сонячною прохолодою; отих впізнавань себе в іншому та напівжартівливих інтелектуальних змаганнях; того спільного погляду на архітектуру природи, який переростає у спільне бачення природи речей. А можливо, і не переростає… Через це і присмак небезпечної пригоди, коли майбутнє – ніби марево крізь неспокійний сон спраглого мандрівника.

Видатний американський режисер Річард Лінклейтер часто повертається у Європу. Можливо, йому бракує атмосфери старих вулиць та тіней далекого минулого для того щоб вибудувати найкращі декорації для своїх героїв. Навіть якщо й так, то головним у його фільмах залишаються людські стосунки. Причому на відміну від інших добрих режисерів, які часто вихоплюють потрібні епізоди, відтинаючи передісторії, Лінклейтер намагається прослідкувати еволюцію любові від зародження і до завершення. Це стало навіть нав’язливим завданням для режисера – від фільму до фільму вивчати людину та її почуття.

“Перед заходом сонця” – другий фільм з “трилогії кохання” – якщо так можна назвати зняті з десятирічним інтервалом фільми “Перед світанком”, “Перед заходом” та “Перед опівніччю”. Своїм унікальним задумом режисер намагається пов’язати різні періоди людського життя з різними стадіями розвитку любові. Він слідкує за своїми героями, яких уже на протязі двадцяти років незмінно і блискуче грають Ітан Гоук та Жюлі Дельпі (які не просто “вросли” у ці історії, але й стали їхніми співсценаристами). Режисер вкладає в їхні уста слова, які виходять далеко за межі інтимних розмов закоханих і тому стають універсальними для різних поколінь. Тільки цього разу все серйозніше – герої стали зовсім дорослими, проросли власними історіями невдач – і, відтак, відчувається більше осіннього настрою в їхніх словах та обережності в надіях. Проте залишається найголовніше – неймовірна достовірність розмов і само-присутність глядача у кадрі. Розширяється коло тем і проблем людини та міжособистісних стосунків, які розкривають автори. Змінюється лише елегантне тло для дослідження природи кохання – якщо у першому фільмі це був Відень, то зараз Париж.

Через це їхні роздуми, пристрасні діалоги завжди цікаві та витягують глядача з потойбіччя екрану і долучають до розмови. А ще головніше – долучають до співпереживання або проживання власних історій, – історій почуттів та втрат – які вже трапилися або ж обов’язково відбудуться. Інакше для чого жити у цьому такому плинному, незбагненному, наповненому можливостями світі.

Тож входимо в осінь. Повільно. Смакуючи найкращі спогади та мрії…

Олег Яськів

Before Sunset,  Richard Linklater, 2004

Зберегти

, , , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *