In есеї

Останнє танго в Парижі (режисер Бернардо Бертолуччі, Франція-Італія)

kinopoisk.ruМені завжди хочеться щоб кіноклубні зустрічі ставали інтелектуальними подіями. Щоб це не був просто перегляд якогось розкрученого фестивального фільму, а постановкою і розв’язанням серйозної проблеми, яка виходить далеко за межі фільму. Яка розділить глядачів за ставленням до неї, але об’єднає за намаганням її розв’язати або принаймні правильно актуалізувати для сучасної людини, теперішнього українця.

Кіно, високе кіно дає чудову нагоду структурувати наші рефлексії, підсилити їх думками інших та, врешті,знайти ще один вихід з лабіринту життєвих проблем.

У прекрасного режисера Бернардо Бертолуччі кожен фільм – як відбиток своєї епохи. Проте є декілька особливо навантажених та важливих. Серед них, можливо, найголовніший – «Останнє танго в Парижі».

Цей фільм не просто класичний у доволі численній когорті світової класики. Він настільки ж неоднозначний у моральній площині, провокаційний у еротичному полі. Проте на цьому фільмі виховувалось покоління інтелектуалів (а не лише кінематографістів) з обох боків океану. З ним як погоджувались так і полемізували, як захоплювались так і забороняли, самого режисера або переслідували або ж проголошували пророком епохи. У всьому цьому, є безумовне перебільшення. Це всього лиш фільм – геніальний, розібраний на цитати, але дуже непростий фільм. Такий, що чи не найкраще відобразив сум’яття душі людини після паризької культурної революції 1968 року і виразив внутрішній емоційний стан філософії екзистенціалізму. Але й такий, що вимагає серйозної роботи глядача.

Це фільм про тотальну, космічну самотність, самотність людини у всесвіті. Трагедія головного героя полягає у тому, що він повинен загинути у момент відродження. Це притча про недосягненність ідеалу, абсолютної гармонії, про безмежний пошук сенсу людського буття. Відома метафора «померти від кохання» у трактуванні режисера стає філософською максимою про любов як життя, остаточний сенс якого надає лише смерть.

З одного боку – ніби проста історія про любов і смерть, з іншого – фільм приворожує, залишається надовго – чи то чудовою музикою Гато Барб’єрі, чи то незрівнянними кадрами оператора Вітторіо Сторраро, чи то образом Парижу і Марлона Брандо на вершині своєї акторської і чоловічої форми. Ці враження ростуть з людиною і з часом, безумовно, деформуються. Вони стають бактеріальною флорою для людини, якої вже остаточно не позбудешся, хіба що навчишся правильно з нею обходитися, не дозволяючи руйнувати організм.

Фатальний мотив останнього танго заради відродження здатності любити, сприймати світ, отримувати радість від життя.

Екзистенційність ситуації між життям і смертю, неминучий крах мрій про взаємопроникнення душ та повне злиття з жінкою.

Якщо чесно – мені трохи страшно показувати цей фільм і розпочинати про нього публічну дискусію. Пройшло трохи років від часу, коли любив його кожною клітинкою душі. Змінився час, світ став глобальним, війни стали іншими, люди проживають самотність та неможливість любові по-іншому. Зрештою рушилося вперед і саме кіно. Але цей шедевр вартує ризику і обіцяє новий рівень дискусії про людину та її самотність.

Приходьте. Станьте знову перед нещадним дзеркалом буття. Це буде незабутній вечір.