In Подорожі

До останнього моря

Цікаве відчуття – за якихось декілька годин перекреслити холодну осінь і повернутися у тепло. Нелінійне переміщення у просторових та історичних координатах переносить тебе з одного краю Європи, де вона закінчується, на інший – де все починалося.

IMG_8949-1До римлян на землях Португалії жили фінікійці, перші переносники вірусу культури, які разом з неперевершеним ніяким іншим народом і до сьогодні хистом до торгівлі пробували переформатувати сувору римську респуліканську культуру на м’який, витриманий під сонцем як старий порто, карнавал життя.

Карфагенцям це не вдалося, але навіть зникнувши з історичної карти вони, як справжній вірус, промутували у чудовий і стійкий штам особливого ставлення до життя, яким наділені португальці. Схоже, що ця благодатна земля приймала і всмоктувала живильні сили усіх прийшлих народів, якими б різними і несхожими вони не були і перетравлювала на благодатний ґрунт, який дав світові неперевершені міцні вина, унікальну монументальну архітектуру, найсумніший любовний співо-танець і відкритий погляд через океан у невідоме.

Ти прибув у Португалію. Несміливо пробуєш кам’яну плитку під ногами, перевіряючи чи не зламається вона у безодню. Адже ти на краю Європи (а колись, якихось п’ятсот років тому саме так і думалось). Далі – тільки океан і далекі, зовсім незрозумілі Америки.

Тут же ти ще почуваєшся своїм. Серед тиші соборів і гамору вулиць, футбольних графіті та нескінчених винарень. Відкриваєш невеликий шматок Піренейського півострова, країну, яку притисла до океану по-імперськи претензійна постаріла Іспанія. Здається, хіба можна щось розчути за її кастаньєтами, фламенко, коридами, гулом на Сантьяго Бернабеу і стансами Хіменеса? Але ж ні. З моря-океану пробивається повільне і делікатне фаду, а з каменю проростають герої при шпагах та бородах, що тримають в руках маленькі каравели та мішечки спецій, якими вони обдарували світ півтисячі років тому.

Лісабон – цей головний героїчний відгук на імперське відлуння Іспанії, позбавлений горизонталей. Він то здіймається вгору, як слава Васко да Гами, то скочується вниз разом з потоками ангольських рабів. Місто, в якому непотрібно велосипедів і орбітреків, якщо покладатися на ноги, а не на зворушливі трамвайчики сторічної давнини, які, немов ослики у високих горах, бадьоро долають просто верховинські перепади висот у місті.

IMG_8636-1Будівничі здавна пристосувались до такого ландшафту і вибудовували будинки за майже ешерівською геометрією. Особливою красою наділений контурний портрет міста – байдуже з найнижчої чи найвищої точки його оглядати. Коли знизу з Rua de Carmo – то монументальні руїни кафедрального собору нагадують летючий корабель або анімацію Хаяо Міядзакі. Коли зверху, зі стін фортеці SaodeJorge – то ціле місто ніби величезний білий кольоровий риф, погаптований червоною черепицею дахів. Лише червоне і біле. Як наша вишивка червоним по білому. Самі стіни найдавніших будівель, звісно, що теракотові, як у всьому середземномор’ї, але тут якось ніби вицвілі під сонцем і тяжіють до білого. Немовби натякають на спорідненість до арабського і готують зір до сприйняття їхніх мереживних візерунків, а мозок – до компромісу і синтезу культур, який тут, у Португалії, відбувся майже безболісно.

Результатом стали гарні люди: стрункі жінки (а як інакше з такими дорогами?) і гарні чоловіки. У заокруглених обрисах очей, довгих віях, чуттєвих губах, темному волоссі, пристрасному носі відчувається пошарове накладання фінікійців, іберійців, римлян, кельтів, вестготів, арабів і навіть британців. Останні особливо полюбили Португалію через можливість шкодити Франції економічно та мілітарно, а також пити не гірше легке і краще міцне вино, ніж в одвічних політичних опонентів. Тому вони радо засновували тут свої представництва та виробництва кріплених вин.

Лісабон розкривається поступово, як дорогий парфум. На другий-третій день перебування у ньому запах міста перетворюється з глянцево-туристичного на морський з ледь позначеною шляхетною пліснявою. У такий спосіб домінуюча для португальців кухня з морепродуктів сублімується на вулицях, органічно доповнюючи музикантів і танцюристів, які підсилюють ритми геометричних кварталів африканською еротикою та латиноамериканською безтурботністю. Офіціантам не доводиться довго припрошувати гостей за столики, тому що багато з них, окрім страв і вин, пропонують вражаючі ракурси на вертикально екстатичне місто. Слід обов’язково погодитись на їхні заклики і таки скуштувати справжні португальські морепродукти, які, як запевняють чесні та знаючі люди, є одними з кращих у світі. І звісно що вина, які тут практично не гірші, ніж іспанські чи італійські, а за асортиментом сортів винограду (близько 160-и) – мабуть, що найбагатші у світі. До речі, це одна з небагатьох країн, де білі вина (і їхній особливий різновид Vihnos Verdes) домінують перед червоними у преференціях мешканців.

IMG_8873-1Один з парадоксів Лісабона в тому, що його можна розглядати навіть не підіймаючи голови. Тоді ви будете задурманені захопливим мереживом бруківки – монохромно жовтої, а інколи двоколірної коричнево-жовтої – яка викладена, здається, що по всіх бодай трохи історичних частинах міста. Ця плитка делікатна і часто несиметрично довершена, підсилює враження природності життєвого простору. Розповідають зворушливу історію про те, як вцілілі після страшного землетрусу мешканці Лісабону на колінах викладали її, ніби вимолюючи спокій для міста. Цьому можна повірити якщо бачити наскільки ретельно викладені тротуари і якщо знати чим став для Португалії (та й цілої Європи) землетрус 1755 року. Під тридцятип’ятиметровими хвилями цунамі лягло майже все місто, поховавши разом з десятками тисяч невинного люду ще й сотні картин Веласкеса, Тіціана, Ель Греко та інші скарби мистецтва з королівських палаців, церков та маєтків вельмож. Європейські інтелектуали пережили справжній шок, ідеали гуманізму похитнулися ніби в резонанс, а церковні позиції істотно послабшали.

IMG_8821-1Мені здається, що лісабонці настільки важко пережили цю катастрофу, що дещо втратили творчі сили до відбудови міста. Принаймні, фасади нових церков, які вже збудовані виключно у класицистичному стилі, обділені фантазією і скидаються один на одного як двійнята. Палаци та адміністративні будівлі також стримані, щоб не сказати аскетичні. Це, звісно, не свідчить, що місто не набуло нового шарму. Навпаки: на тлі однорідної забудови кінця вісімнадцятого і дев’ятнадцятого сторіч справжніми перлинами виділяються ті споруди, яким вдалося зберегтися під час катастрофи. І мова не лише про замкову фортецю, яка зберегла ще риси арабського будівництва, але й про дивовижний синтез мавританської та європейської архітектурних традицій, які виявлені у монастирському комплексі MosteriodosJerоnimos разом з баштою TorredeBelem. Дивлячись на мереживне плетіння з жовтого каменю, плутаючись у лабіринтах візерунків на склепіннях, можна лише уявити, як же міг виглядати Лісабон.

IMG_8666-1Але жоден землетрус не в змозі зруйнувати ландшафт міста та клімат. Тому щоб створити мальовничу картину міста достатньо лише любити його і поважати себе. Лісабонці сповна це виявляють. Їхнє місто майже не позначене цвіллю занепаду, будівлі доглянуті, дороги викладені бруківкою, а фасади, нехай і оновлені після 1755 року, п’янять через унікальну культуру azules – керамічної плитки, якою обкладають цілі будинки. Вірогідно арабського походження традиція стала для португальців національним мистецтвом. Без жодного перебільшення і марнославства, кращої аналогії, ніж з українською вишиванкою, не знайдеш – за значенням для городян, за відображенням національного характеру, за темпераментом. Ажулес, втім, це не тільки декор зовнішній, але й внутрішні оздоблення церков, саркофаги знаменитих людей гаптовані ажулес. Отак португальці увіковічнили свій національний темперамент – у кольоровій плитці (уже не лише синьо-білій), яка витримає плин часу, якщо хіба не трапиться нового катаклізму.

Колись Лісабон був воротами у нерозвіданий світ, з його берегів ти можеш дивитися у тому ж напрямку, що й Енріке Великий – португальський романтик далеких подорожей, який хоч і не доплив до своїх Індій, та залишився у пам’яті вдячних нащадків видатним мореплавцем та меценатом подорожей до благодатних земель прянощів. Він, як і тридцять два інших видатних португальських відкривачів світів, дивляться кам’яними очима з пам’ятника Monumento dos Descobrimentosна холодний і такий не схожий на тепле Середземне море океан. А ти стоїш поруч, у твоїх кишенях ще теплі каштани, а в серці – надія на нове життя у рідній країні, яку проніс аж сюди – до останнього моря…

Олег Яськів

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *