In Подорожі

Тосканські фрески

IMG_7602_smallНа італійську землю неможливо приїхати вперше. Сюди завжди повертаєшся. Уявно чи реально. Дорослі, як і діти, мають право на мрії. От лише не всі ним користуються. Тоскана – географічна концентрація дорослих мрій. Захований у тумані минулого центр тяжіння європейської культури. Все, що у сучасній людині найціннішого – від поезії до музики, від моди до кулінарного гурманства починалося там. Тому ти ніби й не виходив нікуди, а залишався там як незмінна ідея, метафізичний артефакт, елементарна частинка Бога, вмонтована у найдосконаліше його творіння. Тому подорож до Італії – це завжди заглиблення у власне минуле. Яке було або ж могло бути. Це завжди зміна майбутнього, бо після повернення уже не будеш таким як колись.

Конституція твого духовного тіла обумовлена контурами середньовічних пейзажів, які майже не змінилися за тисячу років. Антична досконалість, відретушована християнством, лише ледь проступає у профілях тосканських міст, майже цілком фокусуючись довкола і південніше Риму. Вона залишила хіба що раціональні контури фундаментів та лінії вулиць, які поглинула стихія хаотичного середньовіччя. І лише коли минуле перетворилось на шляхетну цвіль серед непорушених пейзажів, нові люди зрозуміли, що історія – всього лиш варіації однієї мелодії для цілого континенту, яку не можна переривати. Тому у Тоскані зачудовано спостерігаєш як народжувалась нова, наша цивілізація.

Мандрівка у Тоскану навряд чи стане для вас відпочинком. Для цього є Халкідікі, Хургада або Канари. Для тих же чиї культурні коди спираються на європейську культуру – це завжди подорож. Подорож, яка передбачає нові відкриття, нові емоції, ноIMG_7170_shortві смаки. Подорож, з якої не захочеться повертатись. Дивовижна машина часу, яка зберігаючи технічні блага новітньої культури, переносить тебе почергово у епохи лангобардів, франків, романську культуру, а далі через готику виносить на високий ренесанс. І врешті, набравши шаленої швидкості та кривизни, раптово гальмує перед бароко, повідомляючи що мандрівка у часі завершилась.

Європа, та, яку сьогодні маємо – з чеснотами і хибами – народилася у Флоренції. З історичної точки зору це, безумовно, перебільшення, але з культурної – навряд чи. Дійсно, флорентійці Донателло та Брунелескі юнаками лазили нікому непотрібними руїнами древнього Риму, розганяючи стада кіз та безхатченків, щоб відшукати сліди втраченої величі, а потім відтворити та перевершити. Але відбудовувати забуту славу почали саме у Флоренції та підлеглих їй містах. Глорифікація Риму відбулася північніше вічного міста, на землях етрусків та згодом, лангобардів. Несміливі погляди на творіння родини Пізано, Мазаччо, Гіберті чи Донателло поступово почали переконувати їхніх сучасників, що можна не лише наслідувати древніх, але й робити ще краще. Тоді ж народилася славетна ренесансна універсальність, коли письменники могли проектували бані соборів, а продавці – оборонні споруди. Оцей сплав вдячного благоговіння перед античним мистецтвом і молодечих амбіцій нової цивілізації міщан та купців створив кумулятивний ефект злету мистецтва у кватроченто, яке кам’яною реплікою застигло у тосканських містах. Насамперед у Флоренції.

Концентрація міст і містечок, які зберігають сліди переходу від середньовіччя до ренесансної культури, заважає дихати – серцебиття, яке ритмічно відлунює в голові, порушується з першими кроками кам’яними вулицями ще у Флоренції і не полишає навіть у найменшому тосканському містечку. Особливо коли найпізніша будівля у ньому не перевищує ХІІІ сторіччя. Треба знати про цей неминучий для кожного синдром головокружіння від концентрації пам’яток культури на одиницю площі і тому варто починати не одразу з Флоренції, а зі спокійніших, але від того не менш прекрасних малих міст. Вибір серед них розкішний і підійде для усіх відтінків темпераменту та ерудиції мандрівників.

IMG_7124_shortМожна почати, наприклад, зі Сан-Джиміньяно. Дещо спрощено, по-туристичному, але влучно за його профілем, це місто називають середньовічним Мангеттеном. У ньому справді збереглося найбільше середньовічних башт, найвища з яких сягає 90 метрів. Рукотворний і збережений у віках пам’ятник людському марнославству – коли аристократичні родини змагалися за статусність – щоб вище, ніж у сусіда. Колись їх було 70, зараз лише 17, але й цього достатньо для створення унікального контуру міста. Поза вежами, місто ідеальне у своїх пропорціях: собор і магістрат, площі, церкви, ширина вулиць, висота будинків – ніби зразкова робота відмінника та тему «Яким я уявляю середньовічне місто». Ви також зможете порівняти власне – з уяви – з реальним у Сан-Джиміньяно і переконатись наскільки правильно мрієте.

Зовсім близько, але вже в іншій кліматичній смузі Тоскани, у зоні тяжіння Пізи – тривалого суперника Флоренції – розташоване місто Вольтерра. Дещо стриманіше у підкоренні висоти, але від того не менш гармонійне у розмаїтті жовтих відтінків стін веж, собору, замків та просто житлових будинків. Проте тут ви зможете зануритися ще на тисячу років вглиб історії та ближче вивчити культуру етрусків, історичним центром яких було це місто. Етруски – радісна складова древньоримського темпераменту, від яких суворі та доволі аскетичні латиняни перейняли любов до вина, ігрищ та інших виявів заборонених життєвих радостей. Розуміння, що Тоскана – це в першу чергу земля етрусків, а тільки згодом провінція Риму, позбавляє деяких стереотипів. Щоправда, антропологічно розрізнити впливи цих давніх народів на сучасних італійців майже неможливо, а от германські сліди помітні навіть у Тоскані, що була найпівденнішим регіоном, який колонізували лангобарди. Звідси і далі на північ поширюється смуга культурно-історичних автономістських настроїв (щоб не вживати радикальнішого терміну «сепаратистських») серед мешканців і десь на Тоскані закінчується італійська лінія розділу на тих «хто годує» і тих «кого годують». Нам така риторика аж надто добре знайома, тому не варто надавати їй багато значення, навіть незважаючи на значно більші підстави для цього у італійців.

До Флоренції і ширше – Тоскани чи навіть всієї центрально-північної Італії – потрібно приступати попередньо змінивши історичний погляд на мистецтво. Вам буде легше якщо приймете цей простір не як відкриту галерею мистецтв, а як середовище прикладного значення – фортеця для оборони, замок для феодала, церква для молитви, фрески – для розповіді біблійних історій, скульптури – для відтворення (і часто марнославства) сучасників. Мистецтво у сучасному розумінні проступало з цього повільно і незаплановано. Усі ці автори для сучасників та замовIMG_7468_smallників були насамперед ремісниками – декораторами стін, у кращому випадку – майстрами з дизайну інтер’єрів або ж будівельними інженерами. У статусній градації цехів художники стояли значно нижче, ніж аптекарі, а скульптури трохи нижче, ніж каменярі і столярі. Леонардо відволікався від військових замовлень на «Таємну вечерю», а Донателло разом з Брунелескі та Гіберті займались плануванням оборони Флоренції від війська ломбардського союзу герцога Вісконті. Але саме через це явище проникнення мистецтва у серця їхніх нащадків схоже до релігійного таїнства, тому що відбувалося неусвідомлено, ніби кероване сторонньою силою, яку можна назвати світовим розумом або ще якось зрозуміліше людині віруючій. Адже хіба може бути щось більш переконливіше і захоплююче, ніж досконалі творіння, які робилися на славу Бога і, в гіршому випадку, за винагороду, але аж ніяк не на вічну славу автора. Навряд чи думав про майбутнє геній пізньої готики Андреа Орканья, коли різьбив ківот у церкві ОрСанМікеле, найдрібніші деталі якого можна розгледіти тільки з максимального наближення, неможливого для простих смертних? Про що думав старий Ніколо Пізано, вирізаючи сотні мініатюрних фігурок на кафедрі Сієнського собору, які у слабкому світлі свічок заледве можна було розгледіти у його часи і навіть зараз – у час електрики нелегко?

Флорентійські собори – суть діалоги сучасників і поколінь. У капеллі Бранкаччі, що у церкві Санта Марія дель КарміIMG_7273_smallне, ми стаємо свідками творчої дискусії між Мазоліно і Мазаччо, розсудженої Філіппо Ліппі через півстоліття і хронологічно бачимо як на фундаменті середньвіччя народжується дух Відродження на зламі треченто і кватроченто. Церква Санта Марія Новелла – як олімпійські ігри поміж художників, на яких каплиці вельмож змагаються за увагу глядача та мистецтвознавців: біблійні ілюстрації Доменіко Гірландайо сусідять і конкурують з роботами того ж Філіппо Ліппі і своєю неймовірною розкішшю відтіняють стриманіші, але від того, можливо, й переконливіші розписи Андреа Банаюті, створені століття раніше. Усе освячене геніальним розп’яттям Джотто і еталонною Трійцею Мазаччо. Усвідомлена велич – а перші двоє вже знали собі ціну – і неусвідомлена велич старих майстрів спілкуються крізь столітню завісу часу. І перед ними, чи буквальніше – під ними, ми – сучасники ракетного і транзисторного часу – скинувши авангардні пастки художньої вседозволеності, повертаємося до своїх основ, обумовлених правилами, обрамлених історіями, позбавлених цинізму та іронії.

Коли стоїш під фресками, по-особливому радієш сучасним можливостям книгодрукування чи фотографії – адже з ними можна розгледіти навіть найменші деталі картин, ретельно прописані авторами. Але тоді цього не було і художник знав, що знизу та ще й у слабкому освітленні свічок парафіянин не розгледить його творів. То для кого насправді створювались вони? Для якого замовника? Схожу думку висловив значно пізніше Антоніо Гауді, коли декорував дахи CasaMila, які ніхто знизу бачити не міг: «Мій замовник усе бачить». Добрі художні альбоми і справді ощадять час, інакше довелось би стояти у кожній каплиці базилік Санта Кроче чи Сан Лоренцо мало не цілий день, розгадуючи хитросплетіння сюжетів, вже не кажучи про виявлення художніх новацій. Знизу ж, у першу чергу приголомшує кольорова гармонія, яка ніби пологом накриває глядача тепер, як віруючого колись.

Немає нічого дивного у тому, що така краса поступово відточила смаки флорентійців та мешканців інших італійських міст, а земля заплодоносила талантами. У час найвищого розквіту ренесансу у Флоренції творила неймовірна кількість геніїв чи просто талантів. Ніколи ще ані до, ані після цього періоду такого скупчення великих не було ніде у світі. Тоді з’явилися Гірландайо, Ботічеллі, Ліппі, Леонардо, Рафаель, Макіавеллі, Альберті, Мікельанджело та десятки інших. І Тоскана щасливо зберегла працю та сліди своїх майстрів. За якихось 30 кілометрів нижче Флоренції, у тихому Чертальдо, піднесеному на високу гору та обнесеному середньовічними мурами, будинок, в якому у 131IMG_7433_small3 році народився Джованні Бокаччо, зберігся краще, ніж радянські чи українські новобудови. У Колле ді Валь Д’Ельса ви зупинитеся біля дверей будинку ще старшого майстра Арнольфо ді Камбіо – першого архітектора соборів Санта Марія дель Фйоре та Санта Кроче і «батька» проторенесансної архітектури. У базиліці Санта Кроче – пантеон славетних італійців (від Макіавеллі до Россіні), є навіть порожній гробівець Данте, якого Флоренція свого часу прогнала через політичні переслідування. Бібліотека Лоренціана, що при комплексі Сан Лоренцо – підтвердження універсальності геніїв Ренесансу та нетлінний пам’ятник їхньої співпраці з видатними меценатами: для її створення недостатньо було лише таланту Мікельанджело, який, до речі, тут майстерно проявився в архітектурі, а потрібна була також і щира любов до мистецтва та літератури з боку великого організатора культури, яким був найвідоміший з Медічі Лоренцо Величний.

IMG_7612_smallТоскана разом з північною Італією в часи ренесансу – гігантський плавильний казан, колайдер для народження талантів та їх взаємовпливів. Флорентійці Петрарка і Данте закінчили життя на Півночі, у землях Венеціанської республіки. Донателло прикрасив собори Падуї та Мантуї. Конкуренти у політиці, Флоренція та Венеція співпрацювали у культурі. Олігархи-вигнанці змагалися у меценатстві зі своїми кривдниками. Виграла в кінцевому рахунку культура, яка розквітла на їхні гроші з благословення Божого. Походження їхній статків сьогодні мало кого цікавить, як і моральність більшості вчинків. Важлива – їхня естетична інтуїція у підтримці талантів. Навіть Макіавеллі – «батько» цинічної політики, тої, що «ціль виправдовує засоби» – не псує враження від свого часу.

Проте якою б гарною не була Флоренція та інші тосканські міста, вони лише відтворюють гармонію тосканських пейзажів, які своїми контурами запрограмували їхню красу. На світі є небагато місць, які б виявляли настільки цілісну єдність пейзажів та урбаністики. Щоб побачити тосканські схили варто сюди приїхати. Високі шпилі дзвіниць та веж віддзеркалюють контури кипарисів, геометричні лінії середмість відбиті в орнаментах виноградників та оливкових гаїв. Усе залите сонцем і навіть пізньої осені слабо втрачає зелень. Лише ніжна теракота, така звикла для будинків, проступає на виноградному листі після збору врожаю. Самі тосканські схили здіймаються вище дзвіниць, ніби нагадуючи про естетичну першість і часом виносять зі собою на вершини цілі містечка, а не лише фортеці. Через це так багато слів Monte у назвах тосканських міст. І майже всі вони чарівні як гарні жінки, на яких природа ніколи не вичерпує свого натхнення: Montepulchiano, Monteriggione, Montefiorale. Можна сміливо заїжджати у будь-яке з них, щоб отримати незабутнє враження гармонії між природою та урбаністикою, непорушIMG_7777_smallеною щонайменше шістсот років. При цьому ви жодного разу не потрапите у місто-музей, це завжди буде живе місто, де з готичних вікон сушиться білизна, а на головних площах біля воріт романських соборів дітлахи грають футбол (а де ж їм ще грати, коли зелень у містах можна побачити хіба що на підвіконнях?). Оце відчуття живого міста переконує чи не більше, ніж старі ренесансні фасади соборів або фрески старих майстрів. Хочеться залишитись і неквапно випити К’янті, а згодом спробувати місцевого тірамісу, щоб порівняти чи у дружини не кращий. Як правило, кращий, тобто честь галицьких кулінарних традицій зберігається, хоча й далі не розумієш раціонально, чому українці до сих пір не навчились робити доброго сиру.

Міста Тоскани – шляхетні зморшки на красивому обличчі Європи. Їхні будинки позбавлені громіздкої нестриманості бароко та зовнішнього лоску модерну чи неоготики. Лише інтер’єр палацу Пітті, який відштовхнувся від ренесансу і через маньєризм увібрав всі наступні епохи (а найбільше рококо та ампір) засліплює мозок, вичавлюючи з нього готовність жити в такій нестримній розкоші. Ренесанс більш витончений, більш делікатний, більш акцентований. Фасади численних флорентійських палаццо тогочасних олігархів, часто політичних вигнанців, але як правило розбірливих меценатів Строцці, Руччелаї, Медичі, Ріккарді, Пітті, стримані ззовні та гармонійно красиві всередині – немов по-справжньому гарні жінки. Після Львова чи Відня повз них можна пройти не зупиняючись – зрештою, шия й так уже болить від безперервного крутіння, особливо якщо почати з кампанелли Джотто. У баптистерії Сієнського собору з жалю до відвідувачів навіть поклали великі дзеркала в рамах, які збільIMG_7643_smallшують зображення розписів стелі авторства невідомого майстра проторенесансу і дозволяють не задирати годинами голову. Сієнський собор – один з рідкісних зразків цілісного готичного комплексу Тоскани – дивує своєю здатністю вражати навіть після Флоренції – щоб зрозуміти це явище, потрібно щонайменше декілька годин подорожі лабіринтами унікальних інкрустованих панелей для підлоги роботи Беккафумі та Маттео ді Джовані, це окрім численних каплиць, старовинного баптистерію та зовсім первісної крипти, яка пам’ятає перші століття християнства. Фонтан Радості, ренесансний шедевр Якопо делла Кверча, що на одній з найкращих площ Європи Пьяцца Іль Кампо, дозволяє повільно оговтуватись від культурного шоку, магнетично витягаючи втому з ніг та голови. Кольорова палітра міста – яка на рівні муніципалітету обумовлена лише охрою, рожевим, цегляним або ж білим мармуром каменю, немов фільтри від яскравого сонця, розфарбовує місто у спокійну для ока майже монохромну картину.

За Сієною тосканські хвилі поступово стихають, серпантини стають м’якшими і водій нарешті може спокійніше спостерігати за довколишніми краєвидами – щоразу впізнаючи кадри зі знайомих фільмів великих італійських режисерів, які так любили Тоскану. Ось там Бертолуччі, а тут, мабуть, Дзефереллі, Антоніоні трохи вище – така собі гра у класиків в час, коли ніби сам стаєш частиною кадрів нового, давно вимIMG_7747_smallріяного фільму. Відгомін мелодії славетного міста Сієни можна відчути у ближніх містечках Монтеріджіоне та Колле ді Валь Д’Ельса. Перше – це навіть не місто, а село, якщо таке поняття можна прикласти до Італії – за кількістю населення. А за суттю та виглядом – майже автентично збережена середньовічна фортеця з дванадцятьма баштами, двома вуличками з ідеально збереженими тогочасними будівлями, скромною церквицею десятого сторіччя з єдиним розп’яттям в якості внутрішньої оздоби (у ній молився ще володар фортеці), мініатюрним садом розміром десять на десять метрів, чотиризірковим готелем, сувенірними магазинчиками та кількома ресторанами. Все. Нічого зайвого. З усіх башт, воріт, вікон – прекрасні види на гори та безконечні (як уже здається) виноградники. Тут можна залишитися, щоб написати роман чи просто відновити життєві сили. Одному або удвох. Дітям там буде нудно.

До таких міст як Колле ді Валь Д’Ельса з якогось дня подорожі вже починаєш звикати. Могутній профіль старого міста, яке звисає з прямовислих скель, загороджує горизонт ще здалеку. Піднятися туди можна лише через підземний тунель і далі ліфтом. Виходиш і потрапляєш на дитячий садок, що мало не звисає з урвища. Під шум дітлахів спостерігаєш як їхні мами відважно виїжджають маленькими машинами заднім ходом під гору, щоб далі вписатися у вулиці шириною якраз під такі автівки. Дивуєшся їхній вправності, а потім розумієш, що для них це щоденне заняття – вони тут живуть. У цьому середньомісті. У цих будинках, яким під тисячу років. Довкола, якщо ракурс випаде між вузько стоячими будинками – невтомно прекрасні тосканські верховини, розкидані по них теракотові монастирі та фатторії, де роблять найкраще в Італії вино.

Звичайно, що сицилійські вина, з їхньою беззаперечною перевагою у сонці, складуть добру конкуренцію тосканським перед вимогливим гурманом. Але в усякому разі статусно червоні вина, які в Тоскані називають переважно Chianti, – винна візитівка Італії. Chianti– це в-основному сортове або ж слабокупажоване вино на основі місцевого сорту санджовезе, з якого виходять ароматні з активним смаком вина. Вони достатньо агресивні, щоб у рівних пропорціях домінувати над CabernetSauvignon. Тому сhianti– цей неповтIMG_7730_smallорний винний присмак Тоскани – завжди санджовезе, ледь приборкане м’якшими сортами Canaiolo або ж Merlot. Найкраще Сhianti створюють у невеликому регіоні К’янті, який окреслений кількома містечками з вказуванням регіону у власній назві: Греве ін К’янті, Панзано ін К’янті, Кастелліна ін К’янті, Радда ін К’янті. Гордість за свою роботу побудила місцевих виноробів ще з початку вісімнадцятого сторіччя відгородитися від решти тосканських конкурентів окремою класифікацією Chianti Classico з чорним когутом на шийках пляшок. Тож якщо ваші мандри привели вас у Тоскану, то не відвідати регіон К’янті Классіко було б гастрономічним злочином. Вже не кажучи про те, що ви позбавите себе радості побачити ще декілька охайних і атмосферних середньовічних містечок, переповнених історією та найкращими винами. Якщо б у вас вистачило сили на круті підйоми, то одноденна велосипедна подорож цим невеликим і просто непристойно красивим навіть для Тоскани регіоном, увінчена увечері червоним оксамитом місцевого Classico стане незабутнім фіксатором спогадів на довгі роки.

Тоскана протяжна з півночі на південь, як і вся Італія. Достатньо велика провінція, що розкинулась від Пізи на заході до Ареццо на сході. Вниз від Сієни за півсотні кілометрів Пієнца та Монтепульчано – ще дві перлини цієї благословенної землі. Перша – неперервний музей ренесансної архітектури, через що стала «Вероною» для класичного фільму «Ромео і Джульєтта» Франко Дзеффереллі. Друга – окрім культурних красот, позмагається з містечками К’янті у якості регіональних вин Абруццо з сорту Монтепульчано.

Повертатися назад з Тоскани на батьківщину складно. Там багато що простіше, ніж у нас. Дійсно, все статусне у них гірше. Гірші велосипеди, гірші автомобілі. Не такі як у нас заміські будинки. Зате все решта – те, що для людей – краще. Дороги, їжа, безпека. З жінками хіба що нічия. Хоча ні, їхні одягаються скромніше.

Але повертатися потрібно. Бо вони заслужили свою землю. А ми свою ще повинні заслужити…

Олег Яськів

, ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *