In статті

Тлінність буття та убогість нещасного людства у «вічному місті»

base_base_26536Олексій Роговик

Фільм італійця Паоло Соррентіно “Велика краса” є фундаментальною основою для одного з двох ключових мегатрендів світового кіно 2013 року.

Один з цих мегантрендів, що полягає у переосмисленні нестерпного переживання людства з приводу дилемності підходів до основних проблем буття та існування, знаходить своє розкриття через концепцію тлінності (гниття, розпаду, перетворення на прах) буття  та її інтерпретації у сучасних умовах (що знаходить своє відображення як в екзистенціалізмі Ж.-П. Сартра, А. Камю та М. Хайдеггера, так і в М. Пруста, творах «Осінь патріарха» Г. Г. Маркеса, «Щось страшне гряде» Р. Бредбері чи «Нестерпна легкість буття» М. Кундери.

Для розкриття відповідної конструкції Паоло Соррентіно вдається не тільки до досить складної та на перший погляд сумбурної сценарної концепції, але й до майстерного вплетення до матерії фільму надзвичайної за красою музики (В. Кламантіс, Д. Тавендер, Д. Ленг, А. Парт, М. Байзер), фантастичні та унікальні види сучасного та неймовірного Риму, що поєднуються з надзвичайною грою акторів та, особливо, грою головною героя Д. Гамбарделли (Т. Сервілло). Усі ці компоненти створюють унікальну атмосферність фільму, фон, що дозволяє феноменально передавати закладені у ідеї рефлексії.

У Японії існує особливий вид гравюри, що називається «укійо-е». Метою цього жанру було показати тлінність буття і разом з тим цінність справжньої миті, який переживає людина, без оглядки на минуле чи надії на майбутнє. Цей пасаж добре відображає завдання імпресіоністів, так як у своїх роботах вони прагнули продемонструвати саме цю мить з життя людини. Саме питання тлінності людського життя, проблеми якості такого існування стоїть у основі розвитку єдиної та досить цікавої сюжетної лінії, що нагадує схему пересування павука. Ми стаємо свідками моральної та фізичної деградації сучасного Риму, «смерті Риму», що розвивається на фоні висвітлення його історичної ролі у розвитку світової культури та мистецтва, філософської та поетичної думки, релігії. Так на фоні важливих історичних місць та архітектурних споруд у нічний період деякі дахи римських будинків перетворюються на живі символи вечірок (з повним набором учасників – молоді, старі, карлики), що відзначаються вищим ступенем беззмістовного існування, розбещення, алкоголізму, вживання наркотиків, проституцією, капіталістичного «вишуканого» та «наповненого» життя, що загниває. Усі такі особливості загнивання по-римськи доповнюються яскравими і доцільними картинами з стриптиз-барів, наркотичних зібрань, повним моральним розкладанням представників релігійного світу, що вживають наркотики, розкидаються грошима, що зароблені на ідеї Бога, а замість моральних та філософських повчань розповідають про найвитонченіші кулінарні рецепти. Єдиним виключенням виступає 104 річна монахиня, що встала на шлях «одруження з бідністю» та повернення до коренів, але і її повна відданість та фанатизм не дають їй вирішення питання тлінності буття, бо релігія як і усі інші світоглядні системи не здатні вирішити цього питання.

Вибору-то ніякого у нас немає. Раніше завжди була якась богема, творчий андеграунд, куди можна було піти, якщо з’ясовувалося, що мейнстрім не для тебе. Ну, або там злочинний світ, або релігія, нарешті. А зараз – нічого, одна система, все інше кудись поділося.  І людям залишається вибирати між системою і … і смертю, виходить. І нічого не вдієш, з цього круга не вирвешся. (Д. Коупленд)

kinopoisk.ruТак перед нами продовжує розкривати своє обличчя не тільки сучасний Рим, не тільки сучасна Італія, але й сучасна Європа, що за Освальдом Шпенглером гине на наших очах. Це Італія, де аристократи існують на прокат, де похорони стали світською подією, вечіркою з своїми традиціями (не плакати і не відбирати хліб у родичів щодо журіння у горі, бо це аморально), це мода з піццою, а Рим – це єдине місто в світі, де існує марксизм. «Виділяєшся тиждень, а далі розчиняєшся у посередності». А ще ілюзії з приводу сімейних та любовних відносин, що померли, а саме хвастощі та самовдоволення з приводу так званого «жертвування собою» заради дітей («при відсутності цієї мами вдома, при наявності у домі двірника, офіціантах, кухарях і нянях, що не вистачає часу на самопожертву»). Пусте життя і відчай у Римі, що розчарував, бажання зникнути подалі від цього світу людей-диких тварин, прекрасного і жорстокого світу, світу, де все навколо гине, і люди, і речі, а ти страждаєш і нічого не розумієш. Світ, де витвори мистецтва самотньо сумують у галереях чи на римських площах, Рим, який вже не заслуговує на спасіння від гусей, тепер навіть його «спасіння» стало дискурсивним і роль рятівників перейшла до рожевих фламінго.

«Люди не створені для прекрасних речей». Одним з найяскравіших індикаторів деградація та тління Риму стає деградація так званого «сучасного мистецтва». І тут неодмінно варто звернутись до Жака Мужено та «Казусу Послера»: «Коли маєш справу з сучасним мистецтвом, завжди існує небезпека не розібратися, мистецтво перед тобою чи свинство, а коли маєш справу з сучасним художником – щиро він себе виражає, або знущається над тобою. Так от , існує тільки одна, єдина ознака , за якою можна відрізнити витвір мистецтва від будь-якого іншого твору. Бо сучасним художником може зробитися лише володар деяких аспектів , відсутніх у інших. І що ж , по-вашому, це за якості ? Тільки не кажіть, що талант, бо талант – річ дуже спірна. Не кажіть також, що гроші, або політична підтримка, зв’язку: це було б цинічно. Бо сьогодні ніхто вже не вимагає від твору мистецтва краси . Ці ідеї залишилися в Х1Х столітті. Краса, чарівність, емоційність, звабливість, гармонія, смак до досконалості та інше – більше не критерії, що дозволяють судити про художню цінність твору. До речі, не більшою мірою критеріями можуть бути і більш сучасні поняття (тенденції , як зараз прийнято говорити), такі , як новизна, провокативність, старомодність чи якась там політкоректність. Ні, без усього цього твір мистецтва може обійтися. Серед цього змішування і зміщення художніх цінностей, відсутності правил і критеріїв існує одна абсолютно необхідна і невід’ємна від художника і його творчості річ. Це … дискурс! Якщо у вас немає дискурсу, сучасним художником вам не бути. У сучасного художника завжди є дискурс. Іноді він навіть сам про це не знає, але він неодмінно є.  Дискурс, якщо хочете, це в якійсь мірі спосіб вживання (інструкція з експлуатації ) твору».

Слова Делакруа, який говорив своєму учневі Андре: «Того дня, коли художники втратять любов до знаряддя своєї праці і навички їм володіти , настане час безплідних теорій. Бо, не вміючи більше висловлювати свою думку за допомогою об’ємів і фарб, вони візьмуться робити це за допомогою слів». Вже ціле століття нас змушують приймати сечовий міхур за світло у віконці; за допомогою слів Ніщо раптом стає чимось. Словами фабрикується щоденна брехня. Так виникає сучасне китайське мистецтво повного збоченства, Деміан Хьорст, обліплений конфетті баскетбольний м’яч, прибивання свого інтимного органу до столичної площі. Все це відбувається під цитування М. Пруста («ми повинні би реагувати на твори новітнього мистецтва, розглядаючи у них не гідного суперника, а заклятого ворога»), під розмови про випорожнення, під так звані вистави з «вібраціями», які ніхто не розуміє, але яким усі плескають, бо ж на сучасному етапі художнику нічого не треба пояснювати, а лише рахувати зароблені на «дискурсі» гроші. Не дивно, що Г. Флобер так і не написав про Ніщо.

555704На фоні універсальної тлінності буття людства, тлінності буття Європи, Італії та Риму перед нами постає ще одна не менш важлива форма тлінності, а саме індивідуальна тлінність буття письменника Джеппа Гамбарделли, який як в С. Мінаєва: «Така людина – це недопалок, кинутий в попільничку мегаполісу.» Він самотній, самодостатній, цинічний, тлінний, чуттєвий письменник і автор лише однієї книги (бо Рим відволікає і краде час, а для написання книг потрібні спокій і концентрація). Він не має сім’ї і дітей, не має благих намірів, багато часу проводить на вечірках і тоне у красі витонченого життя (виставка фотографій, фокус з зникненням жирафи, вистава з символікою СРСР у межах зони бікіні і т.д.). Він не зробив тої кар’єри, яку міг зробити, він розчарував багатьох людей, яких знав, він не подорожує, він досяг успіху швидко і без зусиль, увійшов до богеми, не просто увійшов у високий світ, але й був таким, що мав можливість зіпсувати будь-яке свято, був королем, королем фальші, вимислу та брехні. У ньому не панує смуток, але панує дивність, інтелігентні викрутаси не додають йому гідності, йому вже недостатньо краси, він змінився і постійно думає, бо його ностальгія («море у спальні») – це єдина розвага для тих, в кого нема майбутнього.

«Перша хвиля збиває тебе з ніг, і ти котишся, котишся, котишся, але не захлинаєшся – навіть якщо намагаєшся захлинутися. Друга хвиля підстерігає тебе, коли намагаєшся піднятися на карачки, і в роті стає солоно, але ти ще живий – навіть якщо вже готовий померти. Третя хвиля накриває тебе з головою, і ти думаєш: це і є кінець, тому що це насправді – кінець. А четверта хвиля несе тебе у відкрите море, і ти згадуєш, що завжди був рибою. (М. Фрай).

Ностальгія за єдиною любов’ю, що була втрачена 35 років назад, за собою молодим і живим, любов і життя, що знаходять свою смерть у теперішньому, смерть, що на думку М. Пруста «приходить сьогодні», а на думку І. С. Тургєнєва «кидає на мене погляд і помічає». Лише у 65 років герой розуміє, що не може робити те, чого він не хоче, розуміє тлінність як збитковість і недостатність буття як блага, як втрату сили та емоції до повноти знищення сутності. Він як Costa Concordia донедавна, ніби затонув, але ще хоча б певною частиною тримається над водою: kinopoisk.ru«Я шукав велику красу і не знайшов. Все завжди закінчується нею, смертю, але спочатку було життя і бла-бла-бла, усе відбувалось під балаканину та шум, тиша, почуття, переживання і страх – легкі і безладні спалахи краси, а потім убогість нещасної людини і все це під покровом збентеження від існування у цьому світі »  (цитата з фільму).

«Бути особистістю, тобто бути вільним – це не легкість, а трудність, тягар, який людина повинна нести. Від людини часто-густо вимагають відмови від особистості, відмови від свободи і за це обіцяють їй полегшення її життя. Від неї вимагають , щоб вона підкорилася детермінації суспільства і природи. З цим пов’язаний трагізм життя.» (Н. А. Бердяєв )

,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *