In статті

Любов, про яку мовчать

Мої фільми є полемічними заявами, спрямованими проти американського „плоскодонного” кіно з його байдужим глядачем. Вони апелюють до кінематографа наполегливих запитань замість фальшивих (оскільки занадто швидких) відповідей, до виявлення дистанцій замість насильницької близькості, до провокації та діалогу замість споживання та консенсусу.

Міхаель Ґанеке „Кіно як катарсис”

kinopoisk.ruСучасне кіно закручене на коханні. Більшість режисерів відверто спекулюють високими почуттями на екрані заради того, щоб швидше розчулити невибагливого глядача. Інший погляд на феномен любові пропонує творчість Міхаеля Ґанеке, якого після фільмів „Піаністка” і „Приховане” почали називати „богом з відеокамерою”. Невеликі касові збори стрічки „Любов” не завадили зібрати майже усі найпрестижніші кінонагороди (Сезар, Золота пальмова гілка, Оскар). Фільм структурно оригінальний і складний для сприйняття непідготовленому глядачу, але усе компенсує авторське бачення любові.

Звичайна пара інтелігентів похилого віку (Жан-Луї Трентіньян і Емманюель Ріва) повертається з філармонії і виявляє, що замок до їхньої квартири намагались зламати, але невдало. Далі розігрується історія, що є правдоподібним підсумком їхнього життя, за яким ми безсовісно підглядаємо в замкову шпарину. Символічним здається те, що хвороба теж намагається зламати та втрутитись в їхній особистий простір.

Це повністю камерна стрічка – дев’яносто дев’ять відсотків часу спливає у квартирі головних героїв. Хоча час дії в картині підказують новини по телевізору – це економічна криза у 2009 році, їхня історія має зовсім позачасовий характер, навіть подружжя не може згадати який день надворі.

Сюжет фільму повністю зосереджений на буденному житті Жоржа та Анни: вони щось бормочуть один на одного, снідають, розмовляють про музику, можуть забути де поклали прочитану книжку тощо. Рівномірного плину життя не змінює й невдала операція і параліч правої частини тіла Анни. Жорж уважно доглядає дружину – це найінтимніші моменти стрічки. Вони бавляться як маленькі діти – згадують, глузують один з одного, Анна каже, що інколи він – чудовисько, але дуже миле.

kinopoisk.ruМайстерно виконав свою роботу оператор – час від часу ловиш себе на думці, що камера теж постаріла, настільки вона статична, неповоротка як і всі рухи Жоржа і Анни. Зйомка здійснюється тільки з декількох ракурсів, які ніколи не „стрибають”, а якщо дія відбувається в одній кімнаті камера подовгу „сидить” в одному з кутів і вичікує поки актори почнуть рухатись. Звук теж мовчить, тільки інколи тиша переривається спокійною класичною музикою.

Головній героїні стає все гірше і гірше – вона зовсім втрачає здатність рухатись і зрозуміло говорити, поки не трапляється те, з чого починається фільм. Рятувальники зламують квартиру і знаходять мертву жінку. Чи то Міхаель Ґанеке хотів сказати, що справжню любов може перемогти тільки смерть, чи те, що якщо двоє кохають однин одного – це обов’язково завершиться смертю, нам залишається тільки здогадуватись. Але прийом введення образу смерті на початку твору далеко не новий, згадаємо повість Л. Толстого „Смерть Івана Ілліча” (1863). За допомогою цього режисер змушує глядача пережити історію героїв зовсім по-іншому, подивитись на буденні речі „свіжими” очима.

Звичайно, можна говорити про потужний життєстверджуючий струмінь трагедії. Мовляв, Міхаель Ґанеке спонукає глядача переосмислити себе у шаленому сучасному світі, навчитись цінувати прості (і такі важливі) речі з нашого життя, які раптом можуть зникнути, але розв’язка нівелює цю тезу. „Любов” – це фільм не про хворобу, не про страждання і завершується він аж ніяк не смертю Анни. Розповідь історії з дитинства і вчинок Жоржа шокують у кінцівці, а режисер залишає глядача на самоті із відчиненими дверима для дискусій. Про кохання у двадцять, тридцять, сорок років усім відомо – пристрасть, ейфорія, сварки, щастя, а що відомо про любов у вісімдесят?

Роман Беньов

,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *