In рецензії

Зустрічі на краю світу (режисер Вернер Герцог, 2007, США)

kinopoisk.ruХороше кіно – це завжди подорож у пошуках справжньої людини. У цих мандрах фантазія і думка авторів не знають меж. А ми, глядачі, як вдумливі послідовники (чи співучасники?) щоразу повертаємося до кіно з надією віднайти ще одну частинку справжності.

Якщо так розуміти кіно, то стаєш одразу багатший надією, полишаєш самотність і розумієш, що ніколи не залишишся на самоті допоки хтось дивиться на світ такими ж очима, лише через око камери і що інколи вас – таких же – розділяє лише тонка площина білого екрану.

Німецький режисер Вернер Герцог – один з тих режисерів, які шукають справжніх людей та звертаються до справжності. У центрі його кінематографічного світу – людина з оголеною душею. Її пристрасті можуть бути демонічними, вчинки суперечливими. Але така людина – це завжди репліка нашого світу, в чомусь навіть його діагноз. Останні свої роботи режисер все частіше знімає у документальному жанрі, немов залучаючи останній аргумент для пошуків правди. Адже реальність складно обманути технічними екранними викрутами, заздалегідь надуманими словами, студійними візуальними чи звуковими спецефектами. Вернер Герцог у такий спосіб шукає шляхи порятунку цивілізації, заглиблюючись не лише у природний світ, але й углиб людини.

Один з кращих його фільмів новітнього періоду – “Зустрічі на краю світу” – одразу став еталоном сучасної кінодокументалістики, зразковим прикладом бездефектного сплаву художнього і документального кіно, за що був справедливо номінований на Оскар та отримав інші нагороди. У результаті, фільм сприймається переконливіше, ніж художній та майстерніше, ніж документальний. Можливо, за такими фільмами майбутнє “розумного” кіно.

Перед нами по-зимовому казкова, з усіма відтінками білого кольору подорож. Значно білішого, ніж маємо на рідних вулицях, значно ближчого до того, що носимо в мріях. Це мандрівка зі справжніми людьми туди, де немає місця фальші та гламуру, в умови, де нещирість та пристосуванство гинуть, а злі наміри виморожуються. Безумовно, Антарктида, а подорожує режисер саме туди – це край світу. Але і там живуть люди. Їх мало, але кожен з них – особистість, цікавий співрозмовник, з власною передісторією. Історії цих людей і навіть те, про що вони мовчать, захоплює та змушує мимоволі співставляти власне життя з почутим від тих, хто наважився на вчинок.

Дивовижно як режисер, не відхиляючись від документального стилю, знаходить мудрі метафори та візуальні шедеври, які надовго закарбовуються у серці. У цьому відстороненні, на самому краї землі, навіть звичайні речі чи звичайний погляд стають значущими. А це і, напевно, репліками справжнього життя, у пошуках яких Антарктида притягує людей.

Назагал режисер створив дивовижну картину гармонії людини з навколишнім світом, в якій навіть тиша грає свою роль.

“Одна з можливих картин” – обнадійливо подумаємо ми. І хоча режисер не такий оптимістичний, я схильний думати саме так. Адже навіть наш Кіноклуб – місце, де людина через мистецтво зустрічається з людиною – це тихий натяк Всевишнього, що все можливе і ти не один…

У цьому фільмі режисер натякає, що щастя – близько і відстань до нього не завжди вимірюється тисячами кілометрів, а знаходиться у тонкому просторі між екраном і тобою.

Werner Herzog, Encounters at the End of the World, 2007

Олег Яськів

,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *