In есеї

“L’art pour l’art” або Про естетику вестерна

Коли чоловік підтримує штани підтяжками нараз із ременем, такій людині не варто довіряти. Так стверджує Френк, персонаж фільму Серджо Леоне “Одного разу на Дикому Заході”. І хоча цей “блакитноокий убивця”, герой Пітера Фонди, й представляє у стрічці “сторону зла”, у цьому міркуванні я цілком на його боці. Коли кіно розпочинається з того, що трійко суворо-таємничих хлопців у запилюжених плащах і капелюхах входять до одного приміщення крізь троє різних дверей водночас, я не довіряю такому кіно від самого початку.

Відносно обєктивне

Можна не поділяти захопленого погляду на естетику фільму Леоне, – і я його не поділяю (про це нижче, у “суб’єктивному”). Проте слід прийняти як переконливу “сувору естетику” Дикого Заходу у стрічці. Поціновувати, наприклад, операторську роботу або ж музичне оформлення фільму.

Однак смертний гріх жанру вестерн є значно ґрунтовнішим і сягає далеко за межі питання про естетичні смаки.

А все через те, що “мистецтва задля мистецтва” не буває і (поза усіма трансцендентними аспектами творчости самого митця) будь-який твір – оскільки його вже читають, оглядають і слухають – впливає на свого реципієнта у той чи інший спосіб. Насамперед, віднаходить відгук у його особистому досвіді, відштовхуючись від нього, викликає різноманітні асоціяції, рефлексії та алюзії. Коли ж ідеться про місцевість (простір), історичну добу (час) та подію/явище із якими людина не перетиналася (або ж і не могла перетинатися, якщо мова про минуле, а чи майбутнє), твір автора формує в її уяві відповідний уявний досвід, створює образ.

А відтак проблема Дикого Заходу і полягає, що він, як явище у просторі і часі, існував також у дійсности, і лише згодом з’явився в літературі й кіно. Більше того, значення цього явища в американській історії було настільки непересічним, що, наприклад, Фредерику Джексону Тернеру, чиє ім’я мало би бути знайомим принаймні історикам, це дало змогу покласти його в основу цілої власної концепції історії США. (Перший український переклад основної статті Тернера – “Значення фронтиру в американській історії” – 1892-1893 років, див. в “Україні модерній”: Ч.18, 2011). Більше того – з ім’ям Тернера повинні би бути знайомі і українські історики. Позаяк бурхлива критика та неодноразовий перегляд Тернерової тези у подальшому столітті призвели у підсумку до появи в історіографії цілої теорії Великого Кордону, яка у різноманітних інтерпретаціях та порівняльних студіях давно вже вийшла за межі Америки та вивчення американського минулого. 1964 року широку перехідну смугу й контактну зону поміж землеробською/християнською та кочівницькою/мусульманською цивілізаціями на теренах сучасних України і Росії – “Степовим Кордоном Европи” – уперше означив інший американський історик Вільям Мак-Ніл. (Щодо історіографії фронтир-студій див., зокрема, цикл статей Ігора Чорновола в часописі “Критика”: Ч.6, 2006; Ч.10, 2006; Ч.6, 2007; Ч.7-8, 2008).

А тепер пригадаймо, який образ ковбоя, скажімо, витворив у нашій уяві жанр вестерну. Можливо у когось було інакше, але в моєму дитинстві, у 80-х, ми знали, що ковбої – це ті негідники, які полюбляють віскі і протистоять індіянам. І саме по собі відкриття того, що ковбой – суть з англійської “коров’ячий парубок” і, себто, пастух, було неабияким проникненням у правду світобудови.

У фільмі Леоне вдова убитого бандою Френка ірландця успадковує разом із землею худобу, “однієї якої було на 200 долярів”. Чи ви бачили ця худобу під час перегляду? Здається, індики єдино фігурували на екрані, але й їх пані усе одно не годувала. Натомість, коли на ранок вона вирішує залишити ферму, кінь вже чекає на неї, запряжений у бричку.

Складається, отже, враження, що на Заході не розорювали цілинних земель у “індіянських займанщинах” (Тернер), не розробляли корисних копалин, а ранчо – то просто красиве, колоритне слово, а не скотарська ферма. Дещо більше, в силу “романтичности” професій, пощастило траперам і золотошукачам. Проте загалом це був край швидких і влучних стрільців та наїзників. (А втім, чи багато хто й в Україні знає про те, для прикладу, що козацтво витворило було не лише потужну військову силу, але й, зокрема, господарство нового зразка – заснованого на вільнонайманій праці й великій товаромісткости; такого, що парадоксально випереджало час і лише згодом отримало назву фермерського у Европі).

При цьому, як і у кожній мітології, можна, звичайно, й у вестернах означеного ґатунку віднаходити раціональні зерна. Скажімо, момент, коли навіть і після здійснення життєвої своєї цілі головний герой Гармоніка не залишається, аби “подивитись, як ростиме місто”. Подібна надмобільність знаходить підтвердження в історії багатьох прикордонних суспільств. Сєргєй Соловйов скаржився на неї з приводу російської історії. Ф.Д.Тернер, у означеній статті, посилається, серед іншого, на виданий 1834 року “Новий путівник Заходом” Д.М.Пека, автор якого – проповідник, близько знайомий з предметом опису – виділяє серед переселенців три окремих “кляси”. У їх числі піонери, які першими приходять на нові землі, кілька років ведуть на них грубе сільське господарство і відходять далі на захід – “роблять прорив задля високого лісу”, щойно відчувають тісняву поміж усе прибуваючими сусідами та їх намаганнями впорядкувати простір. “Міграція стала майже звичаєм на Заході, – підсумовує Пек і продовжує – Можна знайти сотні людей не старших за 50 років, хто переселявся на нове місце чотири, п’ять, або шість разів. Розпродаж майна та переміщення всього лише на кілька сотень миль дозволяє поринути в розмаїття життя та звичаїв лісової глушини”. Загальновідомо нарешті, що українське козацтво постало як відповідь на турецько-татарську агресію, як самооборонна організація українського народу. А проте і українських козаків раз по раз надибуємо поза межами не лише тогочасної, але й сьогоденної України: серед козацьких спільнот Дону і Волги, Яїка (Уралу) й Тереку. Для себе особисто я ще не з’ясував, чи були запорожці у ватазі Сємьона Дєжньова (а це ж бо, панове, вже майже таж сама Америка, тільки з іншого боку!), але участь “черкасів” у завоюванні Сибіру – факт незаперечний.

Або ж ось мотив залізничний у фільмі Леоне. Будівництво залізничного сполучення і дійсно відіграло свою вагому роль в опануванні Заходу евроамериканцями та наближенні закриття Кордону в Америці. Відомо, наприклад, що залізниця роз’єднала незліченну колись популяцію рівнинних бізонів на два великих – північне і південне, стада, порушивши природні шляхи міграції тварин та прискоривши їх винищення. Їх, а відтак і рівнинних племен індіянців. Поява залізниці спростила саму колонізацію Заходу, – ані Орегонською стежкою, ані жодним іншим з традиційних піонерських шляхів більше не рухались легендарні валки фургонів. “Думки мої усе повертаються до минулого – напише згодом Джеймс Вілард Шульц в автобіографічному “Моє життя серед індіян”, – до того часу, коли залізниці і доправлені ними юрби переселенців ще не стерли з обличчя землі усіх нас, – і індіянців, і прикордонних мешканців, і бізонів…”.

І все ж таки міт в історичній науці, як джерело доволі химерне, використовується щодо вивчення епох значно віддаленіших у часі – т.зв. дописемних – в силу, власне, їх дописемности. У часі новітньому мітологія є предметом дослідження соціологічних дисциплін. А вони, насамперед, констатують: у свідомости людини панує Міт!

Чому? А все тому, що і тоді, наприкінці ХІХ століття, і тепер, глядачів було більше в шоу Бафало Біла, аніж читачів/слухачів у Тернера…

Із наслідками такої диспропорції зіштовхнувся особисто. Бо маю такий “недолік”: дитячого свого інтересу до індіян не втратив із віком. Інтерес, себто, залишився, а вік – ні. А коли так, то й на “дитячу” тему починаєш дивитись дорослим оком, – романтичні ідеоми обростають плоттю, а порожній простір коробки з солдатиками виробництва “ГДР” (хоча насправді в мене таких і не було!) насичується безліччю деталей, шириться, перекидаючи машинки і фортифікаційні кубики, набуває Небо, і Землю, і Сторони Світу. І схожий він, цей дорослий погляд на захоплення дитинства, до польоту, – це, тобто, не тоді коли човгаєш, шпортаючись, обважений матерією поміж роботою, супермаркетами та помешканням, але вільно і плавко ковзаєш повітряними потоками уздовж планети. Аж трішки паморочиться. (Я не певен, але чи не це іще зветься польотом думки). Ось тільки із цим почуттям приходить і усвідомлення, що інші тієї метаморфози не зазнають. І навіть моїм викладачам-історикам в університеті важко було без іронії, сприймати як академічну, запропоновану мною тему курсової: “Індіянські племена Великих Рівнин: Історія і культура” (рівно як і бакалаврської згодом: “Матеріяльна культура берегових чукчів”, – ви ж бо собі уявіть тільки: чукчів – це ж майже те саме, що й молдаван, які, як відомо, “огірків у слоїках не солять”…). Подібне чекало б і на дослідження з історії, скажімо, Берегового Братства, або ж флібустьєрів, каперів, корсарів. Не існувало їх в історії, – це персонажі з авантурно-пригодницьких романів…

А що далі, то більше. Тому що означені теми і у реальности не були позбавлені ані героїки, ані п’янкого відчуття відкритого простору: посвисту вітру в такелажі й клекоту орла – Грім-Птаха у небі над преріями. А отже і їх спрощеність до пригодницького схематизму у сприйнятті обивателя не просто окрадає інформативно, – “несерйозність” теми ставить знак рівності із “несерйозністю”, “наївністю” прагнення до свободи, понять честі, гідности, мужности. Як от і любов, – це ж бо лишень у жіночих романах… Кому це потрібно? Залишаю питання без відповіді. А проте, либонь, такий прикінцевий результат вагоміший од прикрощів спудея, який “не виріс із дитинства”.

Відносно субєктивне

Прикрість з приводу усього сказаного тим більша, що жанр вестерну – як жанр, події якого розгортаються на захід од Місісіпі, – представлений і іншими, змістовними й глибокими зразками. Як ось твори Джека Шефера (“Джейкоб”, “П’ятий”) в літературі, якого критики порівнювали з А.Чеховим. Щодо кіно, після занепаду жанру в 80-х, у 90-х роках вестерн, як відомо, відродився переосмисленим і оновленим. Насамперед належне віддано корінним американцям. Відтепер це більше не кровожерливі дикуни, “що використовують невинну християнську кров у своїх ритуалах”, але люди власної культури, з усіма її гідними захвату, як також і страхаючими рисами, – культури, яка увійшла в трагічний конфлікт з іншою, технічно більш оснащеною і агресивнішою культурою прибульців зі сходу, з-за океану. У такому контексті були створені “Танцюючий з вовками” (реж. Кевін Костнер), “Останній з мохікан” (реж. Майкл Ман), “Джеронімо” тощо.

Окремо варто згадати стрічку “Новий Світ” Теренса Маліка. Адже це не історичний блокбастер про першу англійську колонію у Північній Америці та конфедерацію Поухатан, і навіть не про кохання офіцера Джона Сміта до індіянської “принцеси” Покахонтас. Це справжній взірець поетичного кіно, фільм про людей, внутрішній світ людини. І коли наші онуки ще по-справжньому любитимуть кіно, сподіваюсь, вони дивитимуться саме такі стрічки.

До вестерну варто було б зарахувати й стрічку режисера Едварда Цвіка “Легенди осені”. ЇЇ події, щоправда розгортаються в ХХ столітті, а проте жодних сумнівів – це Америка, і незаперечно – американський Захід! Унікальність фільму полягає вже у тому, що історію родини Ладлоу не просто, за сюжетом, оповідає старий індіянець, – увесь фільм витримано у дусі розповіді старого індіянина. Втім, з огляду на загалом мстиву преамбулу стрічки Леоне, тут я хотів би згадати один лишень епізод із “Легенд”. Епізод, властиво, помсти, – засідки на дорозі, влаштованої Тристановим тестем опісля того, як донька його загинула од рикошету кулі полісмена. Вона проймає реалізмом. І коли сьогодні я намагаюсь усвідомити прикордонний досвід України у її історичному минулому, мені ніколи не спаде на думку “Одного разу на Дикому Заході”. Я згадую саме цей невеличкий фрагмент з “Легенд осені”.

І це вже, хоча й звіддаля, але щодо естетики. Цього разу і справді суворої естетики Дикого Заходу, фронтиру. Адже, що є краса? Краса – це гармонія. А чим є гармонія? Гармонія є доцільність, органічність. Синє небо красиве тому, що в атмосфері землі міститься кисень, необхідний для життя на планеті, який у розрідженому стані на висоті небес набуває блакитного кольору. Синє небо гарне також тим, що буває за ясної погоди, відсутности сірих і чорних дощових хмар, – теж життєдайних, величних і красивих, а проте мокрих і холодних, ба навіть страшних у своєму блискотливому гніві. Далебі й українське слово “гарний” має свого антоніма – “незугарний”, а себто також і недоцільний.

Доцільність Дикого Заходу, як і у випадку інших прикордонних теренів, була суворою у відповідности до його природи – природи натуральної, як і соціяльної. Однією з характерних рис фронтиру є, серед іншого, його віддаленість од політичного центру і, звідси, слабкість влади на Кордоні. А слабкість влади (знаємо, адже й не тільки на Кордоні) передбачає не лише, скажімо, відсутність податкового, а чи то адміністративного тиску, але й правової системи. Права людини заступає право сильного. А тому й помста на прикордонні – це не збочена ідилія на кшталт “Графа Монте-Крісто”, але форма відстоювання свого права в умовах, коли цього не роблять відповідні державні інституції.

Так, події в “Легендах осені” відбуваються за кілька десятиліть опісля зникнення фронтиру. Проте історичний досвід, як відомо, триває у століттях. Так, Тристан порушував закон – “сухий закон” у даному випадку, в масштабах нав’юченого коня займаючись контрабандою віскі з Канади. Але ті, від чиєї кулі загинула його дружина, не приїхали, аби заарештувати його, хоча й представляли і владу, і закон. Ішлося про усунення конкурента у тій же все контрабандній торгівлі. Відтак, як Тристан, так і його тесть (батько, до всього, доньки-“полукровки”; а отже, буде не менш доцільно нагадати, що елементарний, бюрократичний статус громадян індіянці в США отримали щойно тоді ж – у 20-х), ба навіть полковник Ладлоу намарно шукали б правди у судах. Подібно, як за триста років до них, але на іншому кінці світу шукав був її Зиновій-Богдан Хмельницький по ґвалтовнім наїзді на його маєток у Суботові…

А проте, варто бути обережним із нею – з суворою естетикою. Аби не сплутати з садизмом. Безглуздо, наприклад, вбивати інших людей задля захисту того, кого жадаєш убити сам. Або ж ось сцена “дотепного” розстрілу Френком вже згадуваного повище малоприємного товстуна у підтяжках і ремені («Одного разу на Дикому Заході»). Іще поки він був живим, мені стало незатишно, як то завше буває у передчутті безкарного насильства, яке ось зараз відбудеться в тебе на очах.

Нарешті, чи не найістотніша суб’єктивно-критична заувага щодо стрічки Серджо Леоне. Адже не знаю, які-то з американських критиків визнали його “своїм” у жанрі вестерну, а проте я у “Одного разу на Дикому Заході” не побачив головного – Америки! І це просто дивовижно: і актори ж бо нібито американці; і краєвиди Південного Заходу (із усім відомими, тією ж все масовою культурою віддавна вже стереотипізованими, червоними скелями-останцями посеред пустелі); і коні – ось де й дійсно естетична радість! – прекрасні коні; усілякі дерті плащі, капелюхи й кольти, – а Америки немає. Якась здичавіла Сицилія. А надто, ферма ірландця, із самим ірландцем включно. Бракує хіба кущів опунції. Єдиний американець – солоно-правдивий типаж фронтиру, дід, що відвозив був місіс на сицилійську ферму.

Іще раз стосовно індіянців, які заразом з “каньйоном Навахо” теж принагідно, вочевидь для колориту, з’являються на екрані. Індіянці-монголи в дитячих наших фільмах за участи Гойко Митича виглядають переконливіше. У тих же примітивних вестернах, попри їх “схематизм” і відсутність “операторської майстерності в кожному кадрі”, була, проте, Америка…

Колись бо і я мав таку ілюзію, що нібито об’єктивну, вільну від наболілих ідеалізацій та суджень історію України здатен написати лишень, скажімо, англієць (чомусь на гадку мені спадав саме англієць!). І тільки згодом дізнався про те, що жоден серйозний історик сьогодні просто не наважиться назвати себе об’єктивним. А відтак, нехай краще твір буде хоч  десять разів заанґажованим, але, натомість, живим. І інший фільм Леоне, теж “Одного разу”, але тепер вже ширше – “в Америці”, належить саме до таких…

Дмитро Срібний

,