У багатьох країнах можна знайти свою складну сторінку історії, навколо якого роками ведуться запеклі суперечки. Саме таким такою для острова Ірландія стала ІРА – Ірландська республіканська армія. Сепаратистська організація, яка щосили користувалася методами, далекими від дипломатії, розколола свою батьківщину, та й весь світ, на два табори, в одному з яких бойовиків ІРА вважають чи не святими героями, борцями за правду, в іншому ж – нещадними вбивцями,  звичайними терористами. Багато хто в самій Зеленій країні, в тому числі люди творчі, висловлювали свої симпатії бойовикам, багато американських ірландців передавали організації немаленькі грошові суми. Але хоча їх мета, а саме незалежність Півночі від британської корони, можна навіть назвати благородною, сенс боротьби вже давно змито потоками крові з обох сторін. Немає нічого страшнішого, ніж ідеали, що ведуть за собою оскаженілий натовп. Для них немає особистості, немає почуттів, є тільки вічний бій, що перетворює край в випалені землі Ареса.

І людина розуміє, що в цьому немає сенсу, що війна не веде до свободи, а є лише дорогою до Пекла. Або ж розуміння не приходить, і це вже набагато сумніше. Люди втрачають себе, війна замінює їм життя і кінця їй не буде. До цих же висновків прийшов «шалений ірландець» Джим Шерідан, який увірвався у світове кіно в кінці 80-х років з вражаючою драмою «Моя ліва нога», котра стала переломним моментом у кар’єрі тоді ще маловідомого Деніела Дей-Льюїса. Після чого були непогана, але багато в чому кон’юнктурна стрічка «Поле» і чудовий, але так і не віднайшовший правильного балансу між викривальним пафосом і спогляданням особистої «хресної дороги» «В ім’я батька», перша картина у фільмографії режисера, яка зачепила тему Ірландської республіканської армії . Заснований на правдивих подіях фільм викривав британську владу, яка за помилковим звинуваченням у тероризмі на довгі роки відправила за грати ні в чому не винних людей. Наступна робота постановника, навколопортивна трагедія «Боксер», стала третьою і поки що останньою загальною картиною тандему Шерідан – Дей-Льюїс і так і залишилася недооціненим діамантом.

Колишній боксер Денні Флінн після чотирнадцяти років, проведених у місцях не таких віддалених, повертається до рідного Белфасту, який час від часу все ще розхитували вибухи. Денні не прийшов за помстою, він не прагне справедливості. Він просто хоче почати нове життя, відбудувати старий спортзал і разом зі своїм колишнім тренером навчати в ньому основам кулачної майстерності місцевих хлопчаків, захищаючи їх від вулиць, що позбавили колись Денні практично всього. Але не в цьому головна причина його повернення. 14 років тому він любив шістнадцятирічну дівчину Меггі і проніс свої почуття крізь весь морок казематів. Правда, що тепер можна змінити? Меггі вийшла заміж за іншу людину, бойовика ІРА, який теж скоро загримів до в’язниці, народила від нього сина. Та й яка інша партія могла бути у дочки глави локального підрозділу Ірландської республіканської армії? Шансів немає, час пішов. У самій ІРА теж неспокійно. Гряде новий час і не за горами день, коли доведеться скласти зброю, щоб остаточно не потонути у власноруч пролитих річках. Але не всім це подобається. Не всі хочуть миру. Чиїсь втрати надто пам’ятні, щоб залишити їх заради миру …

Людина, що знімає кіно на гостру тему, ходить по гострій художній грані. Дуже легко можна скотитися в банальне моралізування або ж загрузнути в неосяжному пафосі. Спроба ж поєднати подібну тему з трагічною любовною лінією швидше за все виллється в звичайне «мило» з претензією на епічність. Шерідану вдався несподівано органічний твір. Не вдаючись в крайності і кажучи, в принципі, про досить тривіальні речі, режисер зумів однаково добре продемонструвати і дурість насильства заради ілюзорної ідеї та нехитро протиставити йому людські цінності. Коли йде хаос, на руїнах залишаються люди, які повинні відбудувати свої домівки. А хто не може або не бажає бачити зміни, піде слідом за війною. Але найперше спробує тягнути за собою навколишніх. Несамовитий терорист, котрий флегматично дивиться на годинник в очікуванні чужої смерті, – символ того мертвого часу, в який ніхто не хоче жити і який дуже рідко відпускає свої жертви. Але ж вирватися завжди можливо.

Фінал картини для багатьох може здатися поступкою масі. Так, кінцівку можна назвати надміру голлівудською, навіть надуманою, але все-таки Денні Бой і Меггі гідні чогось кращого. Їду в старі квартали машина несе надію для людей, занадто довго дивляться в безодню. Можливо, уявну, всього лише тимчасову, але це краще, ніж чорна безвихідь міжусобиці. І наостанок, автор стомлено зніме маску злоби зі свого антагоніста, адже він така ж людина, просто втратив себе в пучині ненависті. Воістину, жахлива та людина, над яким не проллє сльози жодна жінка.

Акторське виконання в основному спиралося на зв’язку Деніел Дей-Льюїс – Емілі Уотсон, що вже сама по собі фундамент прекрасного фільму. Емілі зіграла до цього тільки одну роль, зате яку. Зараз важко про це судити, але навряд чи шедевр Ларса Фон Трієра «Розсікаючи хвилі» зміг би досягти таких висот без вражаючою гри талановитої дебютантки. Хоча й дебютанткою її назвати важко, адже вже на той час вона була досить відомою театральною актрисою. Друга її робота тільки затвердила її в якості однієї з кращих актрис не бідної на таланти Англії. Але пальма першості, безперечно, належить геніальному Дей-Льюїсу. Актор, фізично не здатний зіграти погано, повністю виправдовує своє майбутнє звання кращого актора сучасності. Тільки закінчений цинік не перейметься симпатією до його Денні Бою, який загубив все, крім себе самого, і ризикнув навіть цим останнім, щоб повернути те, заради чого варто було чекати чотирнадцять років. Картину доповнюють прекрасно прописані другорядні персонажі, такі як колишній тренер Денні, п’яниця і нігіліст, чи батько Меггі, виконаний Брайаном Коксом, прагматичний, але по-своєму чесний лідер ІРА.

На жаль, фільм злегка псує не зовсім умілий монтаж, багато сцен виглядають незакінченими та й просто зайвими. Але прекрасні актори, вміла драматургія, сильна постановка і дивовижна, втім, як завжди в картинах Шерідана, музика скрашують негатив, народжуючи по-справжньому чудовий твір. Як це не сумно, але «Боксер», незважаючи на хороший прийом критиків, був вельми прохолодно зустрінутий глядачем, видно, чекали мілітарі-м’ясорубку про захід ІРА або ж боксерський псевдобайопік по стопах «Скаженого бика» Скорсезе, що було б логічно для такого назви, а замість цього отримав зворушливу історію про звичайних людей, просто бажаючих жити. Сильний фільм.

Боксер, Дей-Льюіс, Джим Шерідан, ІРА