Агонія епохи, яка в своїй передсмертній судомі жалить людей, винних тільки в тому, що  жили в своєму часі. Втома суспільства, вкрай звареного у власному соку,  давить важким каменем на свої мислячі гвинтики, що не здатні, подібно герою «Бразилії», до втечі за межі свідомості. Вони то покірно пливуть за течією, то вибухають люттю на все відразу і ні на що конкретно. Як і однойменну людську хворобу, астенію соціуму не заглушиш таблетками і не залишиш на самоплив.  На «а раптом пройде».

Не кожен художник ризикне піднести глядачеві життєпис подібного штибу. Складно при такому виборі тематики не скотитися в банальну позу по відношенню до кіно загальновизнаного. Але останнього українського класика, Муратову завжди складно було дорікнути в жалю до свого глядача або, в іншій полярності, «чернушной» гіперболізації дійсності. Реальність у неї передана без прикрас, чи не документально, але піднесена вона у всіх гранях своєї абсурдності, населена персонажами, чия колоритність, що переходить майже у чудернацькість, протистоїть тязі соціуму до посередності. Анормальність персонажів картин Кіри Муратової в «Астенічному синдромі» дуже далека від ексцентрики героїв стрічок перебудовного часу. Це своєрідна божевільня (недарма «дім скорботи» всередині фільму нічим особливо не відрізняється стражденного від втрати орієнтації в просторі та часі, анемічного світу за його стінами), здатна дуже незатишно зустріти непідготовленого відвідувача.

Структурно фільм поділений надвоє, хоча це і не звичайний перетин двох концептуально об’єднаних  новел. Перша, менша частина фільму являє собою     концентрацію жіночого страждання, тим не менш знятого без надокучливої сентиментальності або спроб  маніпулювання  глядацькими емоціями. Не той час, не ті люди навколо, щоб жалісливо заламувати руки. Втрата  сенсу життя веде за собою  втрату принципів і відкидання норм, які й так уже не особливо важливі в отруєній  атмосфері загального декадансу. Героїня  іржавими ножицями просто відрізає від себе всі ті нитки, що раніше  пов’язувало її зі світом. Він не потрібен їй, як по більшій  мірі і не потрібна вона сама світу, суспільству, чиє  співчуття лише ритуал. Тільки агресія, підкреслена нелогічністю вчинків,  як то секс з юродивим або атаки на  випадкових перехожих. Розпач героїні все швидше йде до апогею, але Муратова не  дозволяє йому настати.

Несподіваним рухом історія внутрішнього відчуження людини розчиняється в навколишньому нервовому клубку, переходячи в стан «фільму всередині фільму», відходячи за лаштунки слідом за скаргою глядача, що в житті і так достатньо проблем, щоб споглядати їх ще й на кіноекрані. Іронічний докір автора людям, які не бажають вдивлятися в тіні пануючої зовні задухи. Все ж легше менше звертати на це увагу, так і дихати значно простіше. І все таки цьому вибору Муратова залишає право на життя, адже звучить він не з уст класичного муратовського фріка, а від пересічної людини. Не змусиш ж його раптом стати «інтелектуально свідомим». Користі від цього буде не більше, ніж від солдатів, котрі останніми лишаються в залі та без емоцій залишають сеанс за наказом старшого. Однак все таки ранить автора та байдужість, з якою глядач залишає кіно, в якому відображені і авторські пошуки режисера, і особистісна драма героїні.

Якщо у Кшиштофа Кесьлевского у схожому по фабульній історії «Синьому» горе все ж програло бій за душу жінки, то Муратова кидає героїню, залишивши її за межами свідомості блукаючого в астенічному сні другого персонажа, вчителя Ніколая. Причину поступового відходу Ніколая від реальності варто шукати в одурманюючій пожовклій атмосфері, в далеко не романтичному світі нескінченної  осені та соціальної нудьги. Коли всі навколо втрачають ґрунт під ногами, хоч і продовжують створювати видимість благополуччя. Але напруга все одно вихлюпується назовні: у вигляді дрібних провокацій обивателів, у вигляді бійки з учнем під захоплені крики «Який скандал!». Бійки, нічого не значущої і вже через хвилину забутої. І скрізь – байдужість … Яке діло натовпі до тіла, розпростертого у неї на шляху. Ось і знаходить вихід  подорожній у сні, з кожним разом відбираємо в реальності хвилини і складаючи їх у години і дні своєї влади.

Втім, занепад в «Астенічному синдромі» позбавлений патетики. Поринає в невідомість вагон, як скорботний реквієм по минає країні, далекий від гнівних проповідей або апокаліпсичних пророцтв. Вицвіле, помертвіле повітря «Синдрому» чудово проникає в глядацьке свідомість і без зовнішньої мішури. Зловісний цей погляд художника, незручний. Але від цього не менш талановитий.

Астенічний синдром, реж. Кіра Муратова, 1989

Андрій Матвєєв

"Астенічний синдром", Муратова