In есеї

“Варшавська битва” – завершення ілюзій

Півроку тому Єжи Гофман завершив свій черговий блокбастер на патріотичну тему і випустив його у прокат. Вийшло ще гірше, ніж з «Вогнем і мечем». Такий собі цитатник героїко-патріотичного жанру епохи соціалізму застійного періоду.

З огляду на те, що у фільмі «б’ють росіян», а влада наша проросійська, навряд чи цей фільм покажуть в українському широкому прокаті. Шкодувати не варто, адже лікувати власні психо-етнічні проблеми чужими руками негарно, а шукати нові естетичні звершення у цьому фільмі марно.

Втім, Україна з цієї невдачі може винеси декілька уроків. Перше, що не варто більше так припрошувати Гофмана знімати «щось для українців». На такому рівні як «Варшавська битва» ми й самі зможемо це зробити. Були б гроші в олігархів, а посередні режисери віднайдуться. Український «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», хоча й слабший у деяких аспектах, але вже одного класу якості. Друге, що помпезні блокбастери – явище складне і вимагає багатолітньої не лише режисерської, але й технічної кінематографічної школи. Відтак, у ближчі роки очікуваного становлення свого кіно не варто марнославити власні амбіції. Третє, що виходячи з неадекватної (але прогнозованої) реакції на фільм російських глядачів, щось на таку тему українцям таки годилося б зняти, але вже вищої якості.

Фільм «Варшавська битва» настільки простий, що його можна вивчати студентам-початківцям для створення власних робіт: антиномія хороший герой-поганий опонент; красуня, за яку ті двоє конкурують. Слід зазначити, що актриса Наташа Урбанська (колишня зірка польського танцювального шоу) дійсно вродлива, особливо у сценах кабаре, які, хоч і вторинні за задумом, але складають чи не найвдаліші сторони фільму. Спрощене протиставлення своїх та чужих як майже постмодерний привіт з тоталітарних епох, здатне не стільки переконати у важливості перемоги над більшовицькою навалою, скільки здивувати, яким чином уся ця орда дійшла до Варшави. І якщо козацтво у «Вогнем і мечем» було зображене нехай напівварварською, але вмотивованою стихією, то червона армія у «Варшавській битві» виглядає як на запізнілому на сто років агітаційному ролику військових часів.

Відчувається, що режисер не ставив за мету зрозуміти явище більшовизму та пояснити причини його успіху. Відповіді на питання чому така армія-“орда”, яка перетворює палаци на громадські туалети, перемогла не тільки нашу армію, але мало не підкорила Європу, у цьому фільмі ви не знайдете.

Дещо краще режисеру вдалося відобразити патріотичний здвиг польського народу. І це, мабуть, ще один, але останній успіх фільму.

Батальні сцени, яких у фільмі багато, слабують на провінційне епігонство і прагнення дотягтися до кращих зразків видовищної переконливості Жана Жене, Стівена Спілберга, Мела Гібсона чи Вольфганга Петерсена. А бої на кладовищі навіть у недосвідчених кіноманів викличуть нудьгу.

Можна списати ці хиби на скромний бюджет у 9 мільйонів доларів, але не такому досвідченому режисеру як Єжи Гофман. Хоча такий бюджет наштовхує на сумні міркування з приводу майже такого ж за бюджетом українського прем’єрного фільму, який суттєво поступається польському за розмахом, і наших чергових нарікань на недофінансування. Цей факт у обох випадках підтверджує лиш те, що гроші суттєво впливають на якість фільму. Хоча за вирішальним впливом поступаються рівню таланту режисера, який здатен «витягти» фільм. Або не витягти. Полякам, як і нам цього разу не пощастило…

Але, зрештою, дивитися цей фільм можна. І навіть треба, особливо, якщо ви хочете побачити як б’ють ненависну армію трохи менш ненависні (у той період) поляки. Або ж просто любите простенькі love-story на тлі історичних битв. Або хочете почути скромненький реверанс режисера у бік українців, які «на смерть стоятимуть проти більшовиків під Замостям» і потішитися хоча б з того, бо самі ми на більше у власному кіно поки що не здатні. За інших обставин витратіть дві години на щось краще…

Олег Яськів

, , , , ,