In рецензії, статті

Покажи мені любов

Дебютна стрічка 29-річного шведського режисера Лукаса Мудіссона в рік виходу на екран стала справжнім відкриттям для кінематографічного загалу, зібравши 27 різних нагород і номінацій по всьому світу. Серед них відзнаки Берлінського фестивалю, Британського кіноінституту, фестивалю у Карлових Варах і головні призи київської «Молодості». Оригінальна назва стрічки («Fucking Amal» або «Довбаний Омоль») значно краще відображає дух картини, аніж її прокатна версія – «Покажи мені любов». Місце дії фільму – маленьке провінційне шведське містечко Омоль, десь між Стокгольмом і Гетеборгом. Омоль існує за законами усіх провінційних містечок – життя там тихе, спокійне і протікає у добре викарбуваній роками колії. Маленькі містечка погано сприймають нових жителів, і мабуть тому Агнес, яка разом із сім’єю переїхала в Омоль півтори роки тому, досі не знайшла собі друзів. Єдиною її подругою є дівчинка-інвалід Вікторія і разом їх тримає не стільки спільність інтересів, скільки той факт, що ніхто інший з ними не бажає спілкуватись.

Не краща ситуація й у красуні Елін – попри зовнішній блиск та успіх у школі їй остогидло життя цього сірого містечка, в якому вона не бачить свого місця. Героїня Елін певною мірою є європейським прототипом Ангели з «Краси по-американськи» – тріумфального фільму британця Сема Мендеса, який через рік, у 1999, з малобюджетним проектом підкорить американських кіноакадемиків і глядачів. І нехай головний меседж фільмів дещо відрізняється, героїні Елін і Ангели схожі не тільки ефектною зовнішністю і підкреслено провокаційною поведінкою, а й яскравим небажанням залишатись сірою масою.

Червоною ниткою проходить у фільмі проблема батьків і дітей. Батьки Агнес діють наче згідно з підручником по вихованню доньки-підлітка: влаштовують вечірку на честь дня народження (на яку ніхто не приходить), дозволяють пити вино, намагаються довірливо поговорити, спокійно реагують на капризи й непослух. Проте проблема якраз у тому, що це все робиться формально, наче для заспокоєння власної совісті. Яскраво характеризує таку формальність епізод із приготуванням ростбіфу на день народження доньки-вегетаріанки. А спробу самогубства зупиняє не дбайлива батьківська опіка, а банальний випадок.

Безвольність у найширшому значенні цього слова також тихо долає спокійних і наче сонних жителів. Мати Елін, засинаючи від утоми, продовжує дивитись лотерею. І все б нічого та лотерейного квитка в неї немає і їй просто цікаво спостерігати за іншими. Характерний симптом, коли люди не дають собі жодного, навіть найменшого, шансу на успіх, щастя чи просто мрію. І це щиро дивує 14-річну Елін. Як і те, чому у 17-річних хлопців настільки мало жаги до життя й притаманного цьому вікові юнацького максималізму – навіть розмови Елін про вступ до престижного ВИШу вони вважають утопізмом. Взагалі, чоловіча частина фільму на диво слабохарактерна й часто апатична – тут Мудіссон, здається, дуже тонко вловив загальноєвропейську (чи світову?) тенденцію зміни соціальних ролей чоловіків і жінок. Для країни з традиціями вікінгів це доволі показово.

Режисер йшов на певний ризик, коли вибирав темою для дебютної картини історію лесбійського підліткового кохання. Доля підлітків зрештою стане одним з провідних мотивів його творчості. Та фільм шведського режисера в останню чергу про гомосексуальність і свободу її прояву. Молодий режисер, який уже в дебютній стрічці окреслив основні теми своєї подальшої творчості, мислить глибше й ширше, але при цьому зберігає легкість викладення матеріалу й свіжість погляду. У фільмі є традиційний набір персонажів для будь-якої банально-сльозливої підліткової мелодрами – тут вам і мати-одиначка, і дівчинка-аутсайдер і шкільна королева, і «хлопці з футбольної команди». Ключовою ж проблемою для персонажів «Покажи мені любов» є самотність – ця хвороба, що уже давно перевершила СНІД за темпами і масштабами поширення і вік якої став значно молодшим. Самотність, за версією шведа, закінчується там, де починається внутрішня свобода і небажання тримати свою сутність у футлярі мімікрії. Фінал фільму не обіцяє щасливої долі для двох героїнь, але разом з тим, за них хочеться порадіти, адже у нашому світі бути собою – чи не найбільший подвиг. А бути собою зі «своєю» людиною – щось дуже близьке до щастя.

 

Тарас Сасс

Покажи мені любов (Fucking Åmål, 1998, Данія-Швеція) режиссер Лукас Мудіссон

, , ,

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *