In українське кіно

Другорядна країна

Парадоксально, що кіно в Україні ще фільмується. Воно видозмінюється, мов хамелеон, перетікає з однієї форми в іншу, з однієї мови в іншу, тобто відображає основні закономірності розвитку держави. Тому не дивно, що творчість одного з найдивніших радянських кінорежисерів територіально, а відтак і частково духовно відбувається в Україні.

Кіра Муратова – справжній “бич Божий” суспільству невизначеної моралі та викривлених ідеалів. Вона в такий же спосіб “не любить людей”, як і француз Фердінан Селін. З нею важко не погодитись про себе, її важко підтримати публічно. Її відвертість лякає, а образи страхітливо нагадують кімнату сміху, переповнену знайомими. Врешті вона й сама не витримала такого випробування відстороненою шаною і вдалася до жанру сатиричної комедії як спробу самозахисту. Адже занадто серйозно говорити про такі речі непристойно і на двадцятому році незалежності і навіть в епоху розвинутого соціалізму. Бо людська природа – дуже інертна змінна, непідвладна визвольним рухам маленьких народів. Вона – справжня лабораторія для алхіміків, які шукають Боже втілення на землі, живучи надією на чудо.

Муратова надто прискіплива до дрібниць, щоби її любили глядачі. У той же час її відвертості і майстерності достатньо, щоб користуватись повагою у фахівців. Її творчість – це слов’янська відповідь на “Догму-95”, і у своїх моральних координатах вона значно випередила зухвалих данців.

Один з кращих її фільмів “Другорядні люди” корисний як шокова терапія від розтягнутої в часі ілюзії побудови здорового і незалежного суспільства. Це кіно про всіх і ні про кого водночас, адже ніхто в цьому не зізнається. Про всіх – бо першорядних людей завжди одиниці, ні про кого – бо страх та благопристойність не дозволяють багатьом бути собою. “Другорядних людей” можна також потрактувати і як своєрідну творчу проекцію України в недалеке майбутнє, бо в епіцентрі сюжету – ідіотизм середнього класу, який щойно формується в Україні. Середній клас – ця солодка мрія суспільства, яке вічно наздоганяє, відтворена у вигляді непривітних заміських недобудованих маєтків нових українців та їх схематичних мешканців, мораль яких шарнірами пов’язана зі способами життя. Власне звідти стартують події, щоби потім своєю гротесковою карколомністю зобразити метафору духовного спустошення сучасної людини. Цілий фільм збудований на принципі інверсії загальноприйнятих стереотипів та моралі – невипадкові зустрічі, нещасливі випадки стають рушіями сюжетних подій.

Ключовим об’єктом “Другорядних людей” став несуттєвий труп несуттєвої за життя людини. Взагалі труп перетворився на лейтмотив творчості Кіри Муратової пізньо-українського періоду – тіло як непотрібний предмет, джерело психологічного дискомфорту для живого оточення. Згадаємо, що мрець знаходився у центрі уваги однієї з новел “Трьох історій” (її поки що кращого українського фільму) та й інші дві новели були пов’язані з убивствами. Причому вартість смерті знецінюється до рівня базарного брязкальця, непотрібного, але доступного. Тобто труп як предмет ритуального таїнства або морального катарсису вже не важить у системі цінностей сучасної людини. Втім, у “Другорядних людях” режисер, щоби не бути нав’язливою та дещо старомодною (бо “чорні” жанри вже давно не в новину) застерігається жанром водевілю. Водевіль як перегукування з мюзиклом Ларса фон Трієра “Танцююча в темряві”. Там спів та захоплення музикою – визволення для героїні, тут – викриття шизоїзації суспільства. Щоби взяти високу ноту відвертості режисерові потрібні незвичні герої – теж другорядні, але спроможні поводитися правдиво. З клінічної точки зору персонажі фільму – суцільні невротики. Фільм пройнятий винятковою напругою психічного нездоров’я усього, що потрапляє до кадру. Зрештою, образ психіатричного шпиталю, який напрошувався із самого початку, таки з’являється, але при цьому стає порятунковим – єдині прояви доброти виявляє саме душевнохворий. Відносини здорової та хворої людини (героїні Маші та пацієнта Миші) вкладаються в іншу альтернативну модель -– пари Д’Артаньян – Міледі або Міледі – британський офіцер, в якій роль здорової і корисливої людини належить, безумовно, жінці.

Муратова майстерно працює з алегоріями та асоціаціями. Усі її порівняння чорні та безнадійні, хоча у творчому вимірі режисера правдиво відображають реальність. “Жахливо бути живим а ще жахливіше – бути мертвим. Мертві нестерпні. Вони настільки мертві, що живим цього не знести” – схожі парадоксальні сентенції пронизують глядача протягом усього фільму. Стрічки Муратової повинні викликати огиду і це нормальна реакція для тих, хто ще не перетворився на персонажів її кіно.

І тоді вже не важливо чи було тіло мерцем, а чи це був усього лише фарс зі щасливим закінченням, як того вимагають канони водевілю. Не в закінченні справа, а в діагнозі, поставленому безжалісним лікарем Кірою Муратовою.

Олег Яськів

Кіра Муратова, Второстепенные люди, 2001

, ,