In про кіно

Очікування бурі (“Ненависть”, режисер Матьє Кассовіц, Франція, 1995)

Франція давно вже не та, якою її зображували творці минулого. Чи то може просто мистецтву зараз цікавіша інша сторона медалі. Дух найбільш романтичного міста Європи здебільшого залишився на туристичних брошурах з обов’язковою Ейфелевою вежею. Піднесена елегантність оспіваного поетами Парижу відлітає під невідступним гомоном багатонаціональної столиці, гірко спостерігаючи за черговим витком війн порядку, уособленого державою, з хаосом ворожих вулиць. І чимало ще відгукнеться нащадкам галлів колоніальна політика, адже іскра расової ворожнечі, кинута у вогонь цього одвічного конфлікту закону або вулиці, здатна спалити багато людських доль. Порив цього вогню може бути викликаний благородним девізом про помсту, справедливість, рівність рас, культур, соціальних верств, зрештою, чим завгодно – прикладів більш ніж достатньо, але в підсумку все одно по кам’яних джунглях розкинеться багряна ріка. А її мало цікавить, кого змивати зі своїх берегів. Вона не породження терпимості, а дочка ненависті. Усвідомлення прийде потім. Воно чомусь завжди спізнюється.

У пророчій стрічці Матьє Кассовіца практично немає демонстрації зіткнень на барикадах,  як це останнім часом по-кадрово розбирають  телевізійні канали в своїх погонях за рейтингом. Вони ніби на периферії: неясний шум на горизонті, напруженість в очах мешканців обов’язкового міського гетто, котрі блукають без діла між задушливими стінами своїх домівок. Людей поза суспільством, яке щосили вдає благополуччя, яке режисер дотепно, хоч і дещо прямолінійно, порівнює з людиною, падаючою вниз, але котра твердить собі, що поки що все нормально.

Стильна у своєму агресивному чорно-білому відеоряді, наповнена непідробною енергією молодості,  що традиційно так прагне до змін, стрічка «Ненависть» скорботним наглядачем крокує вслід за своїми похмурому героями. Не ходячими архетипами, а людьми з плоті і крові, в чиїх долях можна побачити переплетення душ сотень відщепенців, що канули в небуття. Не так вже й за власною волею протиставлені тій системі, боротьба з якою багатьом бачиться священною, але ніколи не призводить до повної перемоги з огляду на те, що, навіть впавши, система завжди перероджується.

Бажання режисера максимально оживити персонажів підкреслено іменами, що залишилися від облич реальних акторів. Останні виконали поставлені завдання на відмінно. На той час ще маловідомі лицедії змогли наповнити екранні втілення легко впізнаваними характерами. Незворушний боксер Юбеа Кунде, молодий і гарячий араб Саїд Тагмауі (який став пізніше успішним характерним актором в Америці) і, звичайно ж, озлоблений Венсан Кассель, що  робить у дзеркалі кумедні гримаси божевільного гопника. Такі герої новітнього французького, а може і не лише французького, часу. Наділеного лютою зовнішністю Венсана цілком можна вважати музою Кассовіца, адже все ж таки Кассель зіграв в його кращих фільмах. Ось лише не вберіг він друга-режиссера від втрати творчої особистості на голлівудських пагорбах.

Фільм, схожий до ока урагану, фіксує тонкий проміжок часу перепочинку після одного жорстокого зіткнення, що в черговий раз пронеслось по міських просторах. Оманливий спокій прогулянки трьох друзів пронизаний фаталізмом, чиїм символом у фільмі постане залишений недбалими поліцейськими пістолет, котрий в потрібний момент чинить за відомим правилом рушниці на сцені. Жорсткий катарсис підводить закономірний підсумок під місцями смішною, місцями пронизливою, але безумовно талановито розказаною історією, якій не шкодить навіть передбачуваність основної думки про те, що «ненависть породжує ще більшу ненависть».

А через кілька років французькі передмістя будуть горіти вже по-справжньому. У чомусь це ріднить даний фільм зі стрічкою «Маргаритки» Віри Хітілової, чиї вибухи бомб в титрах передбачили криваве придушення «празької весни». Ось тільки Матьє Кассовіц до того часу застрягне в нетрях малозрозумілих «Готики» і «Вавилона Н. Е». І цей проникливий маніфест нового, анархістського варіанту «держави в державі», вирощеної в надрах сучасної Франції, такі залишиться найбільшим вагомим у творчому шляху талановитого режисера. Є надія, що тільки наразі.

Андрій Матвєєв

La haine, Mathieu Kassovitz, 1995