In про кіно

Нова румунська хвиля або обличчям до людини

Нічого не виникає на порожньому місці. Дерево виростає з насінини, колос із зерна, а кіно – з досвіду. Німецький експресіонізм, італійський неореалізм, французька нова хвиля, Догма-95 данців Трієра та Вінтерберга – хто б міг подумати, що наступною відправною точкою на геокінематографічній мапі Старого Світу стане малопримітна країна на південному сході Європи, яку раніше в кіно (і не лише) більшість простих глядачів асоціювали хіба що з персонажами роману Брема Стокера.

Підготовка до тріумфу

Термін «румунська нова хвиля» виник (і активно використовується західними критиками) невипадково. Асоціативно це пов’язує його з французьким рухом, який виник в кінці 50-х – початку 60-х. І саме Франція в піднесенні “румунської хвилі” зіграла чималу роль. Адже переможна хода румунів на фестивалях розпочалася саме тут. Ще у 2002 році Крісті Пую зі своєю дебютною стрічкою «Товари і гроші» на фестивалі в Анже здобув спеціальну нагороду від спільноти продюсерів. У 2004 році він же зі своєю короткометражкою «Сигарети і кава» (не плутати з альманахом Джима Джамуша) підкорив Берлін, де отримав дві нагороди, у тому числі й «Золотого ведмедя» за кращий короткометражний фільм. Вже тоді фестивальне співтовариство було вражене незвичайною реалістичністю того, що відбувається на екрані, і чесності режисера стосовно глядача. Уже в ранніх фільмах плеяди молодих румунських кінематографістів на перший план вийшла людина, що чомусь стало дивиною для фестивальної публіки, пересиченої постійним апелюванням європейського арт-хауса до проблем суспільства. Трохи пізніше вперше «вистрілив» Крістіан Немеску, якому славу принесла короткометражка під назвою «Історія блоку С», з якою він завоював нагороду фестивалю в Анже, приз Директора на арт-фестивалі у словацькому Тепліце і отримав «Особливу згадку» в Берліні.

Гучний успіх прийшов у тому ж 2004 році до Каталіну Мітулеску, який зі стрічкою «Трафік» став володарем «Золотої пальмової гілки» Канн в категорії «Кращий короткометражний фільм». У 2002 в Каннах дебютував і майбутній тріумфатор Лазурного берега Крістіан Мунджіу у програмі «Двотижневик режисерів» зі своєю першою повнометражною стрічкою «Захід» (з якої потім зібрав ще близько десятка різних нагород на невеликих фестивалях). Проявив себе у 2004 році і також з короткометражною роботою п’ятий представник румунського течії – Корнеліу Порумбойю, який у 2004 році теж засвітився в Каннах (друге місце в конкурсі стрічок дебютантів) з комічною стрічкою «Поїздка до міста». На сьогодні він єдиний з плеяди румунських кінематографістів, хто тричі заробляв в Каннах нагороди різного калібру.

Трохи історії

Напевно, кажучи про таке піднесення сучасного румунського кіно, не можна не згадати про минуле. Хоча, за великим рахунком, румунське кіно досить молоде і зародилося вже після Другої світової, але крім кількох яскравих спалахів в 60-х (історичні фільми Серджіу Ніколаеску «Даки» і «Міхай Хоробрий», зняті в копродукції з західними продюсерами, пригодницькі «Гайдуки») згадати можна не так вже й багато. Виняток становлять хіба що «Повстання» (1965) Мірчі Мурешана і «Ліс повішених» (1964) Лівіу Чулея, які приймали участь в основній програмі Канн і заробили там призи відповідно за кращий дебют і кращу режисуру. Таким чином, ці два фільми стали своєрідними провісниками тріумфу національного кіно 40 років по тому. Також варто відзначити радянсько-румунську картину «Тунель» Франчіска Мунтяну, в якій розповідали про спільне спецзавдання румунських і радянських розвідників під час Другої світової і яка мала хороший прокат на просторах “неосяжної”. Але кращим режисером в історії румунського кіно вважають Люсіана Пінтіліе. Знаменитим він став після скандально відомої і дуже сміливої ​​авторської стрічки «Реконструкція» 1968 року, де переосмислив в реалістичному ключі багато сторінок історії, що, природно, не могло припасти до душі можновладцям. Фільм був тривалий час заборонений до прокату, а постановник спочатку повернувся з кіно до театру, а через 4 роки і зовсім був змушений емігрувати. На жаль, через погіршення політичної ситуації в країні в наступні роки нічого близького за рівнем так і не було знято. Символічно, що в 2003 році саме Пінтіліе зняв фільм «Нікі та Фло» за сценарієм Крісті Пую і Развана Радулеску, людей, які вже через два роки поставлять на вуха весь кіносвіт шокуючою і відвертою «Смертю пана Лазареску» і покладуть початок новій румунській хвилі.

І, нарешті, варто виділити інтернаціональну постановку Раду Міхайлеану «Потяг життя» (1998) – історію про те, як євреї з маленького румунського села в 1941 році збираються втекти з країни від переслідувань нацистів на власноруч спорудженому поїзді. Фільм, звичайно, не можна зарахувати до «хвилі», але певною мірою він став першим дзвіночком для фестивальної спільноти, мовляв «румуни йдуть!». «Потяг життя» зібрав чимало нагород по всьому світу, в тому числі й дві нагороди у Венеції (включаючи приз ФІПРЕССІ за кращий дебют), номінації на французький «Сезар» і навіть приз глядацьких симпатій на американському фестивалі незалежного кіно «Санденс».

Хвиля хлинула

На першому етапі румунської хвилі можна говорити про п’ять найбільш, на наш погляд, значимих стрічок п’яти найталановитіших молодих режисерів сучасної Румунії. У більшості своїй (окрім Пую і Мунджіу) стрічки ці стали дебютними повнометражними картинами для режисерів, а у випадку з Крістіаном Немеску, на жаль, і останньою. Кожна має в активі прем’єру в Каннах і суттєву нагороду. У кожного із постановників власний стиль, і якщо дивитися їхні ранні короткометражні фільми (часом, не менш обласкані сонцем фестивальних нагород), то цей стиль стає легко впізнаваним. Важкий, ґрунтовний, зі зверненням до проблем старості Пую, занепокоєний проблемами молоді і гранично уважний до власних персонажів Немеску, іронічний і одночасно глибокий Порумбойю, любитель візуальних вишукувань і тематики роуд-муві Мітулеску і Мунджіу, котрий фундаментально підходить до кожної наступної роботи.

Чи не дивно, що в один і той же час на одному, відносно невеликому просторі виникає така концентрація реалізованого таланту? І це в країні, яка не може похвалитися кінотрадиціями, іменитою школою, розвиненою інфраструктурою, держпідтримкою власного продукту. За мірками сучасного кіно ці фільми знімають за копійки. Перелік нагород і номінацій півдесятка фільмів зайняв би кілька сторінок. Намагаючись відшукати рецепт успіху, часом дивуєшся простоті інгредієнтів. Взявши все краще в італійських неореалістів, румуни використовують як сюжети навколишню дійсність, недавню непросту історію власної країни і непрофесійних акторів. Адже якби не було режиму Чаушеску, його повалення, важких 90-х і сучасної майже європейської Румунії – не було б усіх цих сюжетів і таких живих персонажів. Немов за заповідями Догми, у фільмах, за рідкісним винятком, не видно операторських трюків, шаленого саундтреку, сотень монтажних склейок і вилизаної картинки. Продовжуючи справу найбільшого гуманіста європейського кіно останніх десятиліть XX століття Кшиштофа Кесльовського, румуни знову повертаються обличчям до людини, приймаючи її такою як є, з усіма її проблемами і недоліками. Той же «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» можна без зусиль уявити одинадцятою новелою «Декалогу». Немов Кустуріца, вони можуть знайти веселощі навіть у найсумнішому. Подібно діячам французької нової хвилі, вони беруться за справу часом без спеціальної освіти і підготовки, відкинувши зашкарублі догми, не боячись відкрито запозичувати в інших. Парадоксальним чином, не намагаючись в жодному із компонентів бути оригінальними, вони такими стають. І спостерігати за цим стає щораз цікавіше.

Тарас Сасс

Рекомендовані для перегляду фільми нової румунської хвилі:
4 місяці, 3 тижні і 2 дні  (4 luni, 3 saptamani si 2 zile,  2007)   – режисер Крістіан Мунджіу
Мрії про Каліфорнію (California Dreamin’ (Nesfarsit), 2007)  – режисер Крістіан Немеску
12:08 на схід від Бухаресту  (A fost sau n-a fost?,  2006)          – режисер Корнеліу Порумбойю
Як я зустрів кінець світу  (Cum mi-am petrecut sfarsitul lumii, 2006) – режисер  Каталін Мітулеску
Смерть пана Лазареску (Moartea domnului Lazarescu, 2005)  – режисер Крісті Пую

 

, , ,